41. Погляд Терри: Крихка рівновага

​Коли кроки мадам Бонні нарешті стихли в коридорі, а пульсуючий біль у потилиці трохи вгамувався, я вперше змогла вдихнути на повні груди. І тоді я відчула це — його руку.
​Вона була теплою, сильною і дивно нерухомою.
​Драко заснув прямо біля мого ліжка, незручно схиливши голову на край матраца. Його пальці стискали мої так міцно, ніби це була єдина тонка нитка, що прив’язувала його до реальності. Він не просто сидів поруч — він сторожував. Навіть уві сні його обличчя не було спокійним: брови ледь помітно здригалися, а дихання було уривчастим, наче він усе ще переживав ту жахливу секунду в небі.
​Я дивилася на нього довго. Дуже довго. Світло від магічних ламп м'яко лягало на його гострі вилиці, і раптом… мене накрило.
​Це не була просто вдячність. Це було гостре, майже болюче розуміння: все змінилося. Назавжди.
​Ми вже не були тими двома хлопцями, яких незрозуміла сила штовхала до бійок у коридорах. Ми не були просто сусідами, що ділять одну кухню в далекому будинку біля океану. Ми стали чимось, що виросло між нами тихо, вперто і зовсім неминуче. Друзі... Точно не друзі...Нам ніколи не бути просто друзями, Драко...
​Я зрозуміла це не зараз, у тиші лазарету. 
Я зрозуміла це там, у небі, за мить до зіткнення. 
Коли світ перевернувся, коли вітер виривав крик із легень, я бачила тільки одне — його очі.
​У них не було аристократичної зневаги. Там був голий, первісний жах. 
Такий жах неможливо зіграти.
Він летів до мене так, ніби від цього залежав сам факт його існування.
Ніби я була єдиним центром тяжіння у його всесвіті.
​І в цей момент мені стало страшно.
Не смерті, ні.
Мені стало страшно, що якщо він відштовхне мене, дізнавшись правду, — це буде гірше за будь-яке падіння. 
Бо політ до землі триває секунди. 
А рана від його розчарування не загоїться ніколи.

​Я відчула чиюсь присутність.

Повернувши голову, я побачила Рона та Герміону на порозі. 
Вони стояли нерухомо, перелякані та бліді. Рон уже відкрив рот, мабуть, щоб вигукнути моє ім'я, але Герміона різко зупинила його.
​Вона побачила все.
​Побачила Драко, який спав, не випускаючи моєї руки. Побачила, як він по-власницьки нахилився до мене, навіть уві сні охороняючи мій спокій. Побачила мій погляд.
​Герміона усміхнулася — м'яко, мудро, тією самою усмішкою, якою вона завжди дивилася на нас із Роном. 
Вона все зрозуміла без жодного слова. Рон насупився, хотів щось заперечити, але вона поклала руку йому на плече і твердо прошепотіла:
— Пішли. Зараз не час.
— Але вона щойно... — почав було Рон.
— Пішли, — відрізала вона, витягуючи його в коридор.
​Двері тихо зачинилися. Ми знову залишилися наодинці.
​Я знову глянула на Драко. У моїй голові билася одна думка: «Можливо, час. Можливо, час сказати правду, поки ця таємниця не отруїла все, що ми так важко пробуємо будувати».
​Але страх сковував моє серце.
Бо якщо він відвернеться… якщо скаже, що це помилка… якщо побачить у мені лише обман… Я не просто впаду.
Я розіб’юся на тисячу уламків, які вже ніхто не зможе зібрати.
​Обережно, затамувавши подих, простягнула вільну руку й кінчиками пальців торкнулася його щоки. 
Ледь-ледь. 
Так ніжно, щоб не розбудити. 
Шкіра була гарячою. Він не прокинувся, але його пальці стиснули мою долоню ще сильніше, а на обличчі з’явився ледь помітний відтінок спокою.
​Щось у мені зламалося.
Тихо. Беззвучно.
​Ми вже не можемо повернутися назад до тієї точки, де ми були просто ворогами чи просто друзями. 
Ми перейшли межу, за якою немає шляху назад.
​Я заплющила очі, вдихаючи знайомий запах м'яти та магії, що йшов від нього.

Правда все ще стояла між нами стіною, але сьогодні… сьогодні я просто хотіла відчувати тепло його руки. 
Знаючи, що рано чи пізно хтось із нас мусить сказати те, що змінить наше життя назавжди.