36. Новий професор: Дзеркало душі

​Терра стояла перед масивними дубовими дверима кабінету директорки. 
Повітря в коридорах Гоґвортсу здавалося густішим, ніж зазвичай — воно було просякнуте очікуванням. 
Вона поправила комірець своєї нової темно-зеленої мантії, яка підкреслювала її статус і водночас змушувала почуватися трохи не у своїй тарілці.
​Вона постукала. Коротко. Впевнено.
​— Заходьте, професоре Гаріо.
​Мінерва Макґонеґел сиділа за столом, заваленим сувоями пергаменту. 
Окуляри на кінчику носа, гострий погляд, у якому сьогодні замість звичної суворості читалося щось схоже на заколот.
​— Ви готові до першого заняття? — запитала вона, відкладаючи перо. 
— У вас сьогодні складний початок. Обидві старші групи восьмого курсу. Грифіндор і Слизерин. Разом.
​Терра глибоко вдихнула, відчуваючи, як магія всередині неї відгукується на цей виклик.
— Так. Я готова.
​— Тема заняття?
​Терра підняла голову, і в її очах промайнула сталь, загартована роками битв.
— “Темрява, яка живе всередині. І як її приборкати”.
​Макґонеґел завмерла. 
В кабінеті запала тиша, яку порушувало лише сопіння портретів колишніх директорів.
Мінерва повільно зняла окуляри, пильно вдивляючись у молоде обличчя Терри.
— Сміливо. Дуже сміливо, професоре. 
Але, мабуть… це саме те, що їм зараз потрібно після всього пережитого. Ідіть. Вони вже чекають.

​Коли Терра зайшла до класу ЗТМ, шум миттєво згас, наче хтось наклав Силенціо.
​Герміона сиділа на першій парті, обкладена книгами, її очі горіли інтелектуальною спрагою. 
Рон поруч намагався непомітно дожувати яблуко, але завмер, побачивши Терру в професорській мантії. 
Слизеринці згрупувалися в задній частині класу, їхні обличчя були застиглими масками скепсису.
​І Драко. Він сидів біля вікна, там, де сонячні промені змішувалися з тінями. Його погляд був прикутий до неї з такою силою, що вона майже фізично відчула це доторком. 
Він не посміхався, але в його сірих очах було стільки прихованого вогню, що в Терри на мить перехопило подих.
​Вона поклала книги на стіл. 
Звук вийшов гучним і вагомим.
​— Доброго дня, — почала вона, і її голос, чистий і впевнений, заповнив кожен куток кабінету. 
— Сьогодні ми не будемо вчити складні рухи паличкою. 
Ми поговоримо про темряву. 
Але не про ту, що ховається в Забороненому лісі чи в сторінках заборонених книг.
А про ту, що живе всередині кожного з вас.
​Герміона випрямилася. Слизеринці переглянулися.
​— Темрява — це не завжди зло, — продовжила Терра, повільно проходячи між рядами. 
— Це ваш страх. Ваш біль від втрат. Ваш гнів на несправедливість. 
Те, що ви намагаєтеся випалити з себе, але що насправді ламає вас ізсередини. 
І якщо ви не навчитеся керувати цим, воно почне керувати вами.
​— Це що, якийсь курс психотерапії? — пирхнув Монтеґю з останньої парти. 
— Ми прийшли сюди вчитися захищатися від заклять, а не плакати про свої почуття.

​Терра зупинилася прямо перед ним. 
Її погляд був таким холодним, що хлопець мимоволі втиснувся в стілець.
— Це виживання, Монтеґю. 
Найкращі дуелянти програють не тому, що не знають заклять, а тому, що їхній власний страх сковує їм руки.
​— Заткнись, Монтеґю, — спокійно кинув Драко, навіть не обертаючись. 
— Слухай, що кажуть. Може, хоч раз у житті зрозумієш щось важливіше за чистоту крові чи квідич.
​Клас ахнув. Слизеринці дивилися на Малфоя як на божевільного, але він лише продовжував дивитися на Терру. 
У його погляді було німе прохання: Продовжуй. Навчи нас. Навчи мене.
​— Встаньте, — наказала Терра. 
— Усі.
​Коли студенти підвелися, вона попросила їх заплющити очі й підняти палички.
— Закляття: Animum Domare. 
Це стародавня форма контролю емоцій. Подумайте про те, що вас лякає найбільше. 
Не про дементора чи павука. Про себе. Про те, що ви приховуєте навіть від друзів. Прийміть цю тінь. Не відштовхуйте її. Перетворіть її на свою зброю.
​Клас наповнився шепотом. 
Повітря почало вібрувати. 
У повітрі з’явилися напівпрозорі тіні — проекції їхніх внутрішніх станів.
У Герміони це був вихор розірваних сторінок — страх втратити контроль над знаннями. 
У Рона — величезна тінь, що нависала над ним, шепочучи про те, що він завжди буде "другим".
​А потім Терра подивилася на Драко.
Його тінь була дивною. Вона не була чорною. Вона була світлою, майже сліпучою, але вона була закована у важкі срібні кайдани. Вона тягнулася до Терри, шукаючи свободи, але ланцюги тягнули її назад до підлоги. 
Це був його страх — страх бути справжнім, страх бути відкинутим тією єдиною людиною, яка бачила його справжнє обличчя.
​Терра ледь не збилася з дихання. 
Вона відчула його біль, як свій власний.
​— Це небезпечно! — вигукнув хтось із Слизерину, коли тіні стали надто щільними. 
— Це не ЗТМ!
​— Це найважливіша частина ЗТМ, — твердо відповіла Терра, повертаючи контроль над класом. 
— Бо найбільший ворог ніколи не стоїть перед вами з паличкою. Він сидить у вашій голові.
​— Вона права, — знову озвався Драко. Його голос тремтів, але він не відкривав очей. 
— Якби я знав це раніше… якби ми всі знали це раніше, війна могла б закінчитися інакше.
​Коли заняття закінчилося, студенти виходили з класу в дивній задумі. Герміона підійшла першою, її очі блищали:
— Терро, це було… геніально. І дуже глибоко. Дякую.
— І трохи стрьотно, — додав Рон, почухавши потилицю. 
— Але тепер я хоча б розумію, чому в мене інколи паличка іскрить невчасно.

​Драко підійшов останнім. Він зупинився поруч, коли кабінет уже спорожнів і  нахилився до її вуха, так що вона відчула тепло його подиху.
— Ти була неймовірна, професоре, — прошепотів він, і в цьому слові було стільки підтекстів, що в Терри пробігли мурашки по шкірі. 
— Я знав, що ти зможеш їх приборкати. Як вже точно приборкала мене.
​Він пішов, не чекаючи відповіді. 
А Терра стояла посеред порожнього класу, дивлячись на тіні, що все ще танцювали в кутках, і відчувала, як її власне серце, раніше заковане в броню Гаррі Поттера, остаточно і безповоротно відкривається назустріч цьому новому, небезпечному і прекрасному життю.