32. Перша ніч у домі

​Будинок дихав разом із ними. 
Він був великим, наповненим густим місячним світлом, що срібними калюжами розливалося по старій дерев'яній підлозі. Будівля здавалася трохи порожньою, як чистий аркуш дорогого пергаменту, що завмер у очікуванні першого помаху пера. Але ця порожнеча не була холодною чи ворожою, як у міністерських коридорах. Вона не лякала. Вона обіцяла.

​Терра буквально літала по кімнатах.
Вона не йшла, а ніби ковзала в потоках нічного повітря, торкаючись масивних підвіконь, проводила кінчиками пальців по одвірках, і Драко бачив, як її магія — золотава, іскриста, жива — м’яко осідала на кожному предметі. Вона маркувала цей простір, витісняючи залишки чужого минулого і створюючи навколо них кокон із позначкою «безпечно».
​Драко йшов за нею на відстані кількох кроків, намагаючись не порушувати цей ритм. Він насолоджувався видовищем: її розпатлане волосся, що в світлі місяця здавалося відлитим із темного срібла, куртка, що вперто сповзала з одного плеча, і цей нестримний, майже дитячий захват у кожному русі. Вона вперше за довгий час нікого не рятувала. Вона просто обирала дім.
​— О, дивись! Ця! — Терра з розгону штовхнула важкі дубові двері кімнати в самому кінці коридору на другому поверсі. — Драко, поглянь, тут вікно прямо в підлогу! І… балкон, і... о Мерліне, тут окрема ванна кімната з мідними кранами! Я беру цю! Можна?
​Вона різко обернулася до нього, її очі блищали від азарту та щирої радості. 
В цю мить вона була такою справжньою,  що у Драко на мить перехопило подих. Його серце зробило зайвий удар, боляче штовхнувши в ребра.
​Він притулився плечем до одвірка, невимушено схрестивши руки на грудях. Його внутрішній аристократ, вихований на принципах першості та найкращих покоїв, мав би почати торгуватися або іронізувати, але той Драко залишився десь там, під уламками сімейного кодексу та в руїнах Малфой-Менору.
​— Звісно. Вона твоя, — відповів він без жодних вагань. Його голос звучав низько й оксамитово в тиші нічного будинку. 
— Я б не наважився сперечатися з тобою за ванну, Террі, це було б чистим самогубством. А я ще планую пожити в цьому домі.
​Вона весело хмикнула, крутнувшись на місці й розглядаючи високу стелю.
— А ти? Де ти будеш? — вона раптом зупинилася, вдивляючись у його обличчя з тією проникливістю, від якої ніде було сховатися. 
— Не кажи, що збираєшся спати у вітальні на підлозі, вдаючи з себе шляхетного лицаря-охоронця.
​Драко ледь помітно всміхнувся краєчком губ. Він відчував, як між ними, наче павутинка, починає вибудовуватися цей новий, невагомий зв'язок — це ще не було коханням у звичному розумінні, але це вже було щось набагато глибше й міцніше за просту ввічливість чи бойове побратимство.
​— Я візьму ту, що поруч. Праворуч від тебе, — він кивнув на сусідні двері. 
— Мені багато не треба, Терро. Головне — щоб дах не протікав і стіни не шепотіли мені щоночі про чистоту крові та велич предків. Тут стіни мовчать. Мені це подобається.
​Він сказав це легко, майже жартома, але Терра все одно завагалася, прикусивши губу.
— Але та кімната помітно менша. І там немає такого краєвиду на океан, лише на сад і старі скелі…
​— Зате там я буду чути твій голос, — перебив він її, і в його сірих очах промайнула така серйозність, що Терра миттєво замовкла. 
— Я буду чути, якщо тобі раптом насниться кошмар і ти захочеш покликати на допомогу. Або якщо тобі просто захочеться поговорити посеред ночі.

​Він хотів бути поруч. Не просто сусідом по нерухомості, а захисником, вартовим її спокою. Тим самим «якорем», який утримає її корабель у будь-який шторм. Але він діяв обережно, як досвідчений ловець рідкісних, полохливих птахів — він знав, що один занадто різкий рух, одне занадто відверте зізнання, і вона знову вибудує навколо себе стіну з чарів та сарказму.
​Він хотів, щоб вона звикла до нього. Щоб запах його парфуму — терпкого дерева та елітного тютюну — в коридорі став для неї синонімом безпеки. Щоб звук його кроків за стіною приносив спокій, а не тривогу.
​— Ну що ж… тоді домовилися, — вона трохи ніяково поправила куртку, уникаючи його прямого погляду. 
— Дякую, Драко. За те, що не просто підтримав, а запропонував цю божевільну ідею з купівлею дому на двох. Це… це було потрібно нам обом.
​Він зробив короткий півкрок вперед, опинившись у просторі її особистої зони. Він не торкався її, але вона могла відчути тепло, що виходило від нього.
— Це була моя найкраща ідея за все моє життя , — прошепотів він, схиливши голову. — Солодких снів, Терро.

​Він вимовив її ім’я так м’яко, так обережно, ніби це було найдревніше закляття вічного миру. Його погляд затримався на її обличчі лише на секунду довше, ніж дозволяла проста дружба, зафіксувавши кожну веснянку і кожну лінію її усмішки. 
А потім він повільно відступив, даючи їй простір.
​— І тобі, — тихо відповіла вона. У її очах він побачив те, чого шукав понад усе на світі — беззастережну довіру.
​Драко зачекав, поки вона зайде до своєї кімнати. Почув тихе клацання замка. Цей звук не образив його аристократичне его, а навпаки — приніс полегшення.

​Він зайшов у свою кімнату, навіть не запалюючи світла. Знявши сорочку, він просто впав на ліжко, яке пахло чистою постіллю та сухою деревиною. Вперше за довгі місяці він не відчував потреби перевіряти захисні закляття на вікнах кожні п’ять хвилин.
​Тут, за тонкою стіною, була людина, яку він вважав назавжди втраченою. 
Тут, у цьому тихому будинку на узбережжі, починалося його справжнє життя — не те, яке йому нав’язали, а його власне.

​Драко Малфой заплющив очі й відчув, як густа нічна темрява не тисне на нього, не душить спогадами, а лагідно заколисує, як мати в далекому дитинстві. Він заснув миттєво. Без кошмарів про Чорну мітку, що пече шкіру. Без холодного голосу батька.
​Йому снився океан, безкрайній і вільний. І зелений відблиск у знайомих  очах, який нарешті перестав бути кольором смертельного прокляття, ставши кольором нового життя.