31. Їхній дім

​Терра спала. Так солодко, так беззахисно, ніби весь світ нарешті підписав із нею мирний договір. Їй снилося, що вона обіймає велику хмаринку — теплу, м’яку, таку надійну, що хотілося розчинитися в ній назавжди. Хмаринка була втіленням безпеки, пахла дорогим парфумом, вітром і ледь відчутно — м’ятою.
​— Террі… Террі, прокидайся. Маленька соня, ми вже приїхали.
​"Хмаринка" раптом заговорила знайомим оксамитовим голосом Малфоя.
​Терра підскочила так різко, що її зуби ледь не зустрілися з підборіддям Драко. Сон злетів, як наляканий птах, а реальність обпекла обличчя: вона не просто спала поруч, вона обіймала Драко. 
Міцно. 
Обома руками за талію, притиснувшись щокою до його плеча, ніби він був її єдиним порятунком у цьому хиткому автобусі.
​О Боже. О Боже. Мерліне, просто вбий мене зараз!
​Вона відчула, як жар заливає щоки, вуха і, здається, навіть кінчики пальців. 
Хотілося провалитися крізь брудну підлогу автобуса прямо в підземне царство.
​А Драко… Драко лише спокійно підвівся, поправляючи зім’яту сорочку. 
Він виглядав так, ніби це — найприродніша річ у світі. 
Наче він щовечора працює подушкою для дівчат. 
У його очах не було глузування, тільки дивне, глибоке задоволення.
​Він обережно взяв її за руку — теплу, маленьку, ще зовсім сонну — і допоміг зійти на сходинку. 
Щойно вони опинилися на свіжому повітрі, він зняв свою куртку й накинув їй на плечі.
​— Вечір трохи вогкий, океан не прощає легковажності. 
Не хочу, щоб ти застудилась, сусідко.

​Терра мовчала. Вона куталася в його куртку, яка була їй завеликою і пахла ним, відчуваючи, як серце вибиває шалений дріб. 
Вони йшли до будинку мовчки, крок у крок. 
Кожен боявся зруйнувати цю крихку тишу. У голові Терри роїлися тисячі "а раптом":
А раптом там немає ліжок? 
А раптом там порожні стіни й холод?
Ми ж купили кота в мішку...
​Коли вони вже бачили білі стіни у світлі місяця, у Терри раптом люто заблимав і завибрирував зв’язковий амулет.
​— Терро! Де ти в біса є?! — голос Герміони був на межі істерики. 
— Я повернулася, а в кімнаті порожньо! , Рон вже хотів збирати пошуковий загін! 
Ти хоч розумієш, як ми налякались?
​— Террі, я відчинив! Прошу до будинку, господине! — раптом на повну потужність гукнув Драко, спеціально стаючи так, щоб амулет вловив його голос.
​— Це що, Малфой?! — у розмову миттєво ввірвався розлючений бас Рона. 
— Тер, кажи координати, бо я зараз спалю все Міністерство, щоб тебе знайти! Малфой?! Ти з цим тхором у темряві?!
​Терра закотила очі, відчуваючи, як починає боліти голова.
— Роне, заспокойся! Все добре. Я купила будинок. Він чудовий, він на березі океану!
​— Я радий за тебе, чесно, але якого чорта поруч Малфой?! — кричав Рон так, що амулет аж підстрибував на долоні. 
— Люди кажуть, що в нього дах поїхав після повернення в Гоґвордс! А тепер цей псих вночі з моєю сестрою ... з тобою в порожньому будинку! Тер, він же небезпечний!
​— Роне, досить! Драко — мій сусід. Ми купили цей будинок разом, — Терра намагалася говорити твердо, хоча всередині все тремтіло. 
— Він нічого мені не зробить. Я дівчинка велика, за себе постою. Якщо треба — нагадаю йому, де раки зимують.
​— Ага, перед смертежером постояла вона... — пробурчав Рон.
​— Роне, він же ш уже не смертежер. Довіряй мені, як завжди. Не роздмухуй пожежу там, де навіть іскри немає.
​Вона відвернулася від Драко, який з цікавістю спостерігав за сценою, і додала пошепки, так, щоб почув тільки амулет:
— Роне, він не знає, що я Гаррі. Розумієш? Для нього я — просто Терра. Йому просто нікуди було йти, батько вигнав його. Завтра прилечу і все розповім. Обіцяю. Цілую вас.

​Вона вимкнула зв'язок і важко зітхнула. Драко стояв біля розчинених дверей, схрестивши руки на грудях. 
У світлі палички його обличчя здавалося висіченим із мармуру, але очі... очі сміялися.
​— От і чому ти не заходиш? — буркнула вона, намагаючись приховати збентеження. 
— Ти хоч уявляєш, скільки мені тепер доведеться виправдовуватися перед Роном?
​— Я чекаю на господиню, — Драко схилив голову в іронічному, але шанобливому поклоні. 
— Ти маєш переступити поріг першою. Ех… треба було того криволапого кота твоєї подруги свиснути, щоб першим забіг. Традиції, чув є такі знаєш? ... Мдааа, не подумав.
​Терра раптом розсміялася. Так щиро, що цей сміх, здавалося, розігнав нічний туман.
Це було так безглуздо і так… правильно.
​Вона глибоко вдихнула і переступила поріг.
— Lumos Maxima! — вигукнула вона.
​Світло вибухнуло під стелею, розливаючись по кімнатах.
Пил, що накопичувався роками, зник від одного владного помаху її палички. Повітря миттєво стало солодким, чистим, наповненим ароматом моря.
​І Терра — та сама Терра, яка ще недавно була похмурим Гаррі Поттером — як маленька дівчинка побігла обдивлятися свій замок.
— Дивись! Тут камін! — кричала вона з вітальні. — А тут шафа з різьбленням! Драко, тут навіть кухня з видом на хвилі!
​Вона крутилася на місці, заглядаючи в кожен куток, і її очі сяяли так, як не сяяли ніколи в минулому житті.
​Драко стояв у коридорі, прихилившись до одвірка. Він не поспішав. Він просто дивився на неї. На її радість. На те, як вона нарешті починає жити. І в цю секунду він був безмежно, абсолютно щасливий.
​— Драко! Ця кімната нагорі з балконом — чур моя! — почувся її дзвінкий голос зі сходів.
​Він посміхнувся. Тепло, по-справжньому, відчуваючи, як у грудях розливається солодкий щем.
«Ми заслужили на це, Гаррі…» — прошепотів він так тихо, що почув лише власний серцевий ритм. 
— «Ти заслужив бути щасливим. 
А я заслужив бути тим, хто це бачить».
​— Ну вже ні, за балкон доведеться поборотися, Гаріо! — весело гукнув він у відповідь і кинувся вгору по сходах, наздоганяючи ту, що нарешті стала його домом.