30. Метелики

​Коли за спиною залишилася телефонна будка, а в кишенях приємно обважніли ключі, вони сіли в автобус, що віз їх тепер вже до їхнього будинку. 
Драко відчував, як адреналін від угоди повільно змінюється глибоким, солодким виснаженням. 
Але для Терри цей день став справжнім випробуванням для нервів.
​Автобус гудів рівно, монотонно, ніби заколисував саму долю. 
Старі ресори скрипіли на кожному повороті, але для Драко цей звук був солодшим за ліру Орфея.

Терра спала. 
Вона здалася під вагою втоми й переживань, поклавши голову йому на плече.
​Весь світ у ту мить стиснувся до розмірів цього сидіння.
До ваги її тіла, що довірливо притислося до нього. 
До тепла її дихання, яке він відчував крізь тканину сорочки. 
До м’якого пасма волосся, що лоскотало йому шию, здіймаючись від кожного протягу.
​Він дивився на її маківку — і його просто розривало. 
Це не був звичайний спокій. 
Це був тектонічний зсув усередині. 
Його затоплювало таким концентрованим теплом, що він відчував: ще мить — і він почне світитися. 
Йому хотілося розправити невидимі крила, укутати її ними, сховати від усього світу, від Міністерства, від пам'яті, від болю.

—​«Мій план вдався. Мерліне, він справді вдався!» — тріумфальний голос у головні майже кричав. 
— «Вона буде поруч. Не за милі, не в листах, а за стіною. Я буду чути, як вона дихає. Я буду відчувати її магію щоранку».

​Гаррі...Терра.
Він ловив себе на тому, що імена більше не воювали між собою. Вони злилися в один ідеальний образ.
«Дивно…» — подумав він, обережно поправляючи складку її мантії. 
— «Ніби Гаррі ніколи й не був тим колючим хлопчиком в  окулярах. 
Ніби він просто скинув стару шкіру. 
Зараз усе так правильно.
Так… як мало бути з самого початку, якби ми не були такими дурнями».

​Він раптом відчув дику, абсурдну вдячність тому невідомому смертежеру, що випустив те прокляття.
«Дякую тобі, нікчемо. За те, що ти подарував мені цей шанс. 
За мою Террі.
Тепер я не мушу ховати почуття за маскою ненависті.
Я не мушу грати роль ворога. 
Я можу просто… бути».

​Драко згадав той перший день, коли усвідомлення вдарило його, наче Ступіфай у груди.
Коли до нього дійшло, що Терра — це Гаррі, він кілька днів поводився як божевільний.
Він ходив коридорами Гоґвортсу й посміхався кожному зустрічному. Йому хотілося обійняти Півза, потиснути руку Філчу, і якби Снейп зараз воскрес, Драко б, напевно, розцілував і його.
​«Малфой з глузду з’їхав», — шепотіли за спиною грифіндорці.
«Ви бачили? Він посміхається! Це точно якась темна магія!» — жахалися першокурсники.

​Драко тихо хмикнув, боячись порушити сон дівчини на своєму плечі.
—«Та хай шепочуться, недоумки. Ви просто не знаєте, що таке — повернути того, кого вже відспівав у своїй душі. Ви не знаєте, що таке знайти свій всесвіт у попелі війни».
​Він обережно, ледь торкаючись, притиснувся своєю щокою до її волосся. Автобус підскочив на вибоїні, і Терра крізь сон щось пробурмотіла, міцніше вхопившись за його руку. 
Драко затамував подих. 
У цей момент він був найбагатшою людиною в магічному світі, і жодне золото Блеків чи Малфоїв не мало до цього стосунку.
​Він знав, що вона відчуває це саме тяжіння. Він бачив, як вона ніяковіє, як її магія відгукується на його присутність.
—«Ти боїшся, так, кохана? 
Бо світ завжди чекав від тебе геройства, а не ніжності.
Нічого… я стану твоїм якорем. 
Я стану тим єдиним місцем на землі, де тобі не треба бути героїнею. Тільки Террою».
​Терра поворухнулася уві сні. Вона видала ледь чутне зітхання, тепле й довірливе. Притислася ближче, шукаючи його тепла, і раптом… її рука ковзнула по його животу, обіймаючи за талію.
​Драко завмер. Його серце пропустило удар, а потім закатало так, наче хотіло пробити ребра.
​Метелики.
Це не були просто метелики. 
Це був вибух мільйонів крил. 
Яскравих, шалених, вогняних.
Вони злетіли з самого низу живота, заповнюючи все єство лоскотом і солодким болем.
Він заплющив очі, намагаючись не видати себе, не здригнутися від цього майже болючого задоволення.
—​«Боже… як я жив без цього?
Як я міг вважати себе живим, коли моє серце було в льоду?»
​Він повільно, з ювелірною точністю, нахилив голову. Його губи ледь-ледь, майже невагомо, торкнулися її волосся, що пахло океаном і яблуками.
Це не був поцілунок. Це був обряд посвячення. Його особиста клятва.
​— Террі… — прошепотів він так тихо, що звук загубився в гуркоті двигуна.
— Я тут. Я тримаю тебе. І я більше нікуди не піду. Навіть якщо весь світ знову піде війною.
​Автобус підстрибнув на вибоїні, але Драко тільки міцніше притиснув її до себе.
Він дивився у вікно на небо, що світлішало, і вперше в житті не просто не боявся майбутнього — він був готовий зустріти його з викликом.
Бо тепер у нього був дім. І цей дім зараз сопів у нього на плечі.