29. Один дах на двох

​Вони стояли перед будинком, який, здавалося, пульсував власним життям. Океанський вітер безжально куйовдив волосся, але від білих стін віяло таким затишком, що Террі хотілося просто притиснутися до них щокою. На дверях висіла табличка з номером телефону, виведеним розмашистим, ледь незграбним почерком.
​Терра підійшла ближче, мружачись від солоних бризок.
— О, чудово… телефон. А в нас… — вона безпорадно озирнулася. Навколо лише величні скелі, нескінченна вода та гостра трава, що шелестіла на вітрі.
Жодної ознаки цивілізації. Жодної будки.
​Драко хмикнув — коротко, по-доброму, але з тією самою малфоївською іскоркою в очах. 
Терра закотила очі, відчуваючи, як щоки починають палахкотіти.
— Треба вертатися в місто, — буркнула вона.
​— Треба, — легко погодився він, і в його голосі не було ні краплі колишньої отрути. Лише дивна, майже п’янка легкість. — Ходімо, я здається бачу автобусну зупинку.

​Вони рушили до дороги. Через п’ятнадцять хвилин під’їхав старий синій автобус, який натужно кашляв димом і пахнув бензином, змішаним із морськими водоростями. Щойно вони вмостилися на задньому сидінні, а машина рушила, підстрибуючи на вибоїнах, —  і почалося.
​— Драко, — почала Терра, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією. — Давай серйозно. 
Ти ж розумієш, що я перша його побачила? Він мій. Магія вела мене. 
Крім того… — вона затнулася, але випалила: 
— У тебе величезний маєток є. 
Тобі навіщо цей будиночок на краю світу?
​Драко повільно повернув голову. Його сірі очі дивилися з такою глибиною, що Террі здалося, ніби він заглядає їй прямо в душу — туди, де ще відлунювала пам'ять Гаррі.

​— По-перше… звідки ти знаєш про маєток? Цікавилася моєю персоною, Террі? — він вимовив її ім’я так м’яко, наче куштував вишукане вино.
​Терра миттєво спалахнула, рум’янець залив навіть шию.
— Це всі взагалі-то знають! Ти ж Малфой! — вигукнула вона, серце забилося швидше.
— Боже, чому він так дивиться? Наче бачить мене наскрізь? 
​— По-друге, — Драко раптом став серйознішим, хоча тінь посмішки все ще грала в кутиках губ. 
— У мене більше немає маєтку.

​Терра моргнула, її обурення миттєво згасло.
— Що?
​Він зітхнув, дивлячись у вікно, де миготіли розмиті пейзажі скель. 
Голос був рівним, але в ньому відчувалася вага прийнятого рішення.
— За те, що я відмовився одружуватися з Пенсі, батько прогнав мене. 
Офіційно. Тепер я — ніхто для роду Малфоїв. 
Тому жити мені ніде, крім школи. 
А Гоґвортс — не назавжди. 
Як бачиш… — він з іронією оглянув свій одяг, який після нічних блукань виглядав далеко не по-королівськи. 
— Виглядаю я сьогодні, напевно, як безхатько.
​Терра дивилася на нього широко розкритими очима. Шок прокотився по ній холодною хвилею.
Він пішов проти Люціуса? 
Зламав систему, в якій жив роками? 
Через що? Через свободу? 
Через те, щоб не брехати собі?
Вона, як ніхто інший, знала, чого варта така відмова.
​— І по-третє, — вів далі Драко, знову повертаючись до неї.
— Я не знаю, що то були за нитки, але мене притягло до того будинку так само сильно, срібною ниткою, як і тебе. 
Значить, він і мій теж. 
Доля не помиляється, Террі, мені здається, що це саме вона...
​Він говорив спокійно, але в кожному слові відчувалася хитра, виважена стратегія. 
Він знав, що вона не зможе його прогнати тепер, коли знає правду.

​І раптом Терру накрило усвідомленням: йому справді немає куди йти.
Він залишився один. 
Серце стислося від нестерпного жалю, змішаного з захопленням його сміливістю.
​— Драко… — прошепотіла вона. 
— Може… може я відмовлюся від будинку для тебе? Тобі він потрібніший.
​Автобус різко загальмував на світлофорі, але Драко підскочив ще різкіше.
— ЩО?! — він ледь не вдарився головою про стелю, підвівшись із сидіння. 
— Ні! Навіть не думай! Тобі теж потрібен дім. Я не прийму таку жертву.
​Він провів рукою по волоссю, заспокоюючи дике серцебиття, і сів назад, нахилившись до неї так близько, що вона відчула його тепло.
​— Маю кращу пропозицію. 
Будинок великий. Два поверхи. Не менше чотирьох спалень. 
Пів будинку — тобі, пів — мені. 
Кухня і вітальня спільні. 
Будемо як сусіди. Друзі. 
Хіба це не ідеально?

​Терра заціпеніла. 
Вона дивилася на нього, не кліпаючи, намагаючись втиснути цю пропозицію у свій мозок.
Що він верзе? 
Малфой пропонує мені жити разом?

​— Террі, — Драко нахилився ще ближче, його очі іскрилися від прихованого тріумфу. 
— Ну чого ти дивишся на мене як на диковинку? Подумай. 
Я пропоную реальний вихід. Це логічно. Це вигідно.
​— Але ж ми знайомі менше тижня… я… я не знаю… — лепетала вона, відчуваючи, як її барикади руйнуються під його напором.
​Він усміхнувся — так м’яко і тепло, що в Терри всередині все просто розплавилося. Це була посмішка людини, яка знайшла свій скарб.
— Террі… у мене відчуття, що я знаю тебе все життя. 
Наче ми пройшли через тисячу битв разом. 
І нагадую: це ти перша запропонувала мені дружбу. 
А ще будинок, наголошую, обрав нас обох. То чому ми маємо сперечатися з магією?
​Він грайливо підморгнув, і Терра зрозуміла: вона програла цю битву.
Або виграла. 
Вона ще не знала точно.

Вийшовши з автобусу, перед тим як вирушити до телефонної будки, вони відвідали «Ґрінґотс». 
Для обох це був візит за свободою.

​Драко не поїхав до головного сховища Малфоїв, де кожен золотий ґалеон був просякнутий батьківським контролем.
Вони спустилися до старого сейфу Блеків — особистого спадку, про який говорила Нарциса. 
Ці гроші були недоторканними для Люціуса, чистими від політики та війни. Драко набирав монети з зосередженим обличчям людини, яка вперше відчуває вагу власного, а не родинного капіталу.

​Терра стояла поруч, і її погляд на мить затримався на гострих кутах банку.
Вона пам’ятала ці коридори інакше — пожежею, криком дракона та дзвоном ланцюгів. Але зараз вона була Террою.
В її сейфі лежало золото, що залишилося від Поттерів та Сіріуса. 
Для світу вона була новою людиною, але її золото мало ту саму пробу, що й колись. Вона згрібала ґалеони в гаман, відчуваючи дивну іронію: Гаррі та Драко знову ділять спільну справу, але тепер — за власним бажанням і за власні кошти.
​— Готова? — запитав Драко, перевіряючи вагу свого гамана.
— Завжди готова, — відповіла Терра, і в її голосі прозвучала та сама знайома рішучість, яку Драко колись так ненавидів, а тепер — цінував понад усе.