28. Дім, який тягнув двох: Драко

​Драко блукав майже всю ніч.
Порожні вулиці магічного Лондона, занедбані провулки, тихі парки — він міряв землю кроками, ніби намагався витоптати в собі залишки старого життя. 
Без цілі. Без конкретного напрямку. Вперше в житті — абсолютно без дому.
​Він думав, шукав відповіді в холодному нічному повітрі, питав себе, питав порожнечу, питав саму тишу — і не знаходив нічого, крім відлуння власного серця. 
Ноги самі несли його вперед, керовані якимось дивним, неусвідомленим інстинктом, і він навіть не помітив, як під ранок опинився біля «Нори».
—​«Чудово, Малфой. Просто блискуче. 
Ти вже й сюди приходиш, як бродячий кіт до порога, де пахне теплом», — в’їдливо прокоментував внутрішній голос.
​Він гірко зітхнув, збираючись піти, поки його не помітили, — але двері будинку Візлі раптом відчинилися з характерним скрипом.
​І з’явилися вони.
​Герміона. І… вона.
​Його Террі.
​Він автоматично назвав її так у думках, навіть не замислюючись — і ледь не розсміявся вголос від власного божевілля. —«Ото докотився, Малфой. "Террі". Ти що, вже пестливі форми їй вигадуєш? Може, ще вірші почнеш писати?»
​Але, попри іронію, нестерпно тепла посмішка все одно торкнулася його губ.
​Герміона щось тихо сказала Террі, та кивнула, і вони зачинили двері. 
Короткий спалах, звук розрізаного простору — і вони зникли. Драко відчув відлуння переходу. Тонке, майже невловиме, наче аромат парфумів на вітрі.
​«Ну що ж… подивимось, куди ви зібралися у таку рань».
​Він слідував за ними, ховаючись у тінях, як професійний мисливець. Він бачив усе. Як Герміона постукала у двері свого минулого.
Як підняла паличку, як тремтіли її плечі, коли вона вимовляла закляття.
І як її батьки раптом здригнулися, ніби прокинулися від нескінченно довгого, важкого сну.
​Драко спостерігав за тим, як Ґрейнджер кинулася до них у сльозах, як вони обіймалися, стираючи рік забуття. 
А Терра… вона стояла поруч. Тихо. З цією своєю неймовірно м’якою усмішкою, даючи їм простір для дива.
​І в ту мить у Драко всередині щось остаточно тріснуло.
Він зрозумів те, чого не хотів визнавати роками, ховаючись за масками чистоти крові:
—​«Бруднокровці… виявляються більш чарівниками, ніж ми всі разом узяті. 
Більш людяними. Більш справжніми. 
У них магія в серці, а не в генеалогічному дереві».
​Він хмикнув собі під ніс, відчуваючи, як стара гординя розсипається в порох.
—«Ото докотився, Малфой. Ти вже сам себе перевиховуєш. Скоро почнеш любити маґлівські книжки».

​Терра відійшла в сад. Одна. Тиха. Неймовірно зосереджена.
Драко пішов за нею — на відстані, затамувавши подих, щоб не злякати цей момент.
​Вона зупинилася посеред зелені, заплющила очі й прошепотіла закляття, яке відгукнулося в його душі стародавньою вібрацією.
​— Domum animae meae ostende…
​І з її грудей виросла срібляста нитка. Тонка. Жива. Тепла. Вона потягнулася вперед, пронизуючи простір, кудись далеко за горизонт.
​Драко завмер. 
А потім — відчув.
​У нього в грудях, там, де раніше була лише порожнеча й біль від розриву з батьком, спалахнуло надприродне світло. 
Така сама нитка вирвалася з нього. Вона тремтіла, пульсувала і тягнулася в той самий бік.
​«Дім… Це веде до дому. До нашого спільного дому».
​Адреналін вдарив у голову. 
Він зробив крок у простір, трансгресуючи знову й знову, щоб скоротити шлях, щоб встигнути. Поки світ навколо розмивався у кольорові плями, в голові визрівав план, від якого серце робило кульбіти.
​«Вона не захоче ділити зі мною дах. 
Тепер вона дівчина… вона інша.
Я не можу її налякати своєю наполегливістю. 
Але я не відступлюся! 
Я запропоную купити його на двох. Бути сусідами. Бути просто поруч, за стіною. Бо якщо нитка привела і мене — значить, магія хоче, щоб я був там».
​Світло розірвалося з гучним хлопком — і він вискочив на берег океану.
​Перед ним стояв будинок. Неймовірний. Світлий. Він дихав спокоєм і сіллю. Справжній форпост на краю світу.
​І нитки… вони раптом зникли, виконавши свою місію.
​Він підняв голову. І побачив її.
​Терру. Гаррі. Його Гаррі. Його Террі.
​Вона стояла нерухомо, наче застигле відображення у дзеркалі, і в її очах був такий шок, що він ледь не розсміявся від захвату. А він…
​Він посміхався. 
Ця посмішка просто розривала його зсередини, вона не підкорялася його волі, вона була маніфестом його свободи. 
Йому хотілося кричати від радості, він просто літав всередині, відчуваючи, як магія вирує в кожній клітині тіла.
​Він зробив крок до неї. Повільно. Насолоджуючись кожною секундою.

​— Радий тебе бачити, Терро, — сказав він, і це було найщиріше, що він вимовляв за все життя. Без маски. Без гри в аристократа.

​Він глянув на будинок, потім знову на неї, ловлячи її приголомшений погляд.
​— Бачу, тобі приглянувся цей милий будиночок.
​Терра лише механічно махнула головою, все ще перебуваючи в повному ступорі.

​— Ага, — кивнув Драко, відчуваючи себе найщасливішою людиною у всесвіті. — Але от бачиш яка проблема.

​Він зробив крок ще ближче. Дуже близько. Так, що відчував її збите дихання.
​Він нахилив голову, глянув на неї з-під лоба — і посміхнувся так, ніби щойно виграв у лотерею все життя і всю магію світу одночасно.

​— Мені теж.