26. Ранок, що пахне домом...

​Терра спала глибоко й покійно. 
Це був не той сон-забуття, в який вона впадала раніше, ховаючись від жахів війни, а справжній відпочинок душі, яка нарешті знайшла прихисток.
Її груди підіймалися рівно, а обличчя було розслабленим — без зморшки тривоги між бровами, що роками була клеймом Гаррі Поттера.
​Вона навіть не почула, як двері кімнати пронизливо, але тихо скрипнули.

​— Терро…
​Голос був схожий на шелест сухого листя — м’який, але такий напружений, що Терра миттєво випірнула з дрімоти. 
Вона розплющила очі й побачила Герміону. 
Та стояла біля ліжка, освітлена першим холодним променем суботнього сонця. 
Її пальці були сплетені в такий тугий замок, що кісточки побіліли, а під очима залягли глибокі тіні.
​— Вибач, що буджу… — прошепотіла Герміона, і її підборіддя ледь помітно здригнулося. 
— Але я… я більше не можу чекати. 
Кожна хвилина тепер — як тортури.

​Терра підвелася, відкидаючи ковдру.
Сон миттєво злетів, поступившись місцем гострому співчуттю.
​— Що сталося, люба? — голос Терри був хрипким, але впевненим.
​Герміона вдихнула так глибоко, ніби пірнала в крижану воду. 
Вона підняла очі, повні відчаю та надії водночас.
​— Я хочу повернути батьків. Сьогодні. Прямо зараз. Я… я більше не можу прокидатися з думкою, що вони там, в  живуть чужим життям без мене. 
Що вони забули, як я сміялася, як я плакала, що я взагалі існую. 
Це як діра в грудях, Терро. 
Вона росте щодня. 
Я скучила так, що мені важко дихати. 
Вже майже 2 роки … я просто… не витримую.
​Її голос зірвався на хрипкий схлип.
Вона швидко витерла щоку тильною стороною долоні, соромлячись своєї слабкості.

​— Пробач, що прошу про це саме зараз, коли ти тільки отримала спокій. 
Але… підеш зі мною? Будь ласка.
Я боюся, що коли побачу їхні порожні очі, моя магія просто зрадить мене. 
Рон… я покличу його пізніше. 
Зараз мені потрібна ти. 
Бо з дівчинкою... з тобою... мені легше бути собою. 
А ще… — вона намагалася усміхнутися крізь сльози,
— ми зможемо подивитися будинки поруч. 
Ти ж хотіла свій дім. Можливо, доля веде нас туди разом?

​Терра відчула, як її власне серце стиснулося від щему. 
Вона підійшла до Герміони й міцно обійняла її, даруючи те тепло, якого їй самої так бракувало довгі роки.
​— Звісно, піду. Герміоно, я з тобою. 
Крізь вогонь і крізь пам’ять. Завжди.

​Будинок Ґрейнджерів зустрів їх тишею, яка здавалася неприродною.
Він був бездоганно чистим, майже стерильним, позбавленим тих дрібних безладів, які роблять дім живим. 
Сонце безжально висвітлювало кожну порошинку на білих стінах, роблячи атмосферу холодною, наче в музеї.
​Герміона зупинилася перед дверима.
Її рука застигла в повітрі за дюйм від дерева.
​— Я боюся, — прошепотіла вона так тихо, що Терра ледь почула. 
— А що як... що як я зламала їх назавжди? Що як вони зненавидять мене за те, що я вкрала їхнє життя?
​Терра поклала теплу долоню їй на плече, передаючи свою силу.

— Ти врятувала їх, Герміоно. Це був акт вищої любові. 
Вони зрозуміють.
​Терра нахилилася до самого вуха подруги й прошепотіла заклинання — те саме, давнє й складне, яке вимагало не лише магії, а й чистого наміру серця.

​Двері відчинилися.
Містер і місіс Ґрейнджер стояли в коридорі. 
Вони виглядали чудово — засмаглі, спокійні, але їхні погляди були ввічливо-байдужими.
Це були не батьки. Це були оболонки.

​— Чим можемо допомогти, леді? — ввічливо, з легкою усмішкою запитав батько, дивлячись на Герміону як на звичайну перехожу.
​Герміона зробила хиткий крок уперед.
Її голос був схожий на натягнуту струну, що от-от лусне.
— Мамо… тату… це я. Це Герміона. Ваша донька.
​Вони не здригнулися. 
У їхніх зіницях не промайнуло жодної іскри впізнавання. Лише легке здивування від дивної поведінки незнайомки. 
Ця пустка в їхніх очах вдарила Герміону сильніше за будь-який Круціатус.

​Вона підняла паличку. Терра відчула, як повітря в кімнаті згустилося, наелектризувалося від болю та надії.

​— Finite Obliviate, — видихнула Герміона.
​Це не було грубе закляття. 
Це була тонка срібна нитка, що прошивала туман забуття. 
М’яке, пульсуюче світло огорнуло батьків, ніби тепла ковдра, повертаючи їх додому.

​Секунда. Дві. Нестерпна тиша, в якій було чутно лише шалене серцебиття Герміони.
​А потім світ раптом вибухнув емоціями.
Мати здригнулася, наче від удару струмом. Батько різко схопився за голову, його очі почали швидко бігати, фокусуючись.
​— Герміоно?.. — голос матері надломився, став тонким і сповненим жаху.
— Доню?.. — батько зробив непевний крок, його обличчя спотворилося від раптового припливу спогадів.

​Герміона не втримала крику — вона кинулася вперед, буквально врізаючись у них. 
Вони обхопили її, стискаючи так, ніби намагалися зростися докупи. 
Сльози ринули з очей усіх трьох, змішуючись і падаючи на холодну підлогу, яка тепер нарешті почала зігріватися.
​— Ми думали, що втратили щось в собі, в виявляється... тебе… — ридала мати, зариваючись обличчям у кучеряве волосся доньки.
— Ми не розуміли, де ми… цей туман у голові… — задихався батько.
— Пробачте… о Мерліне, пробачте мені… — захлиналася Герміона. 
— Я мусила захистити вас… я не могла інакше…
— Ти жива… ти тут… ти наша дівчинка…

​Терра стояла біля порога, і в її грудях щось нестерпно защеміло. 
Це була краса, від якої боляче. 
Вона бачила, як руйнуються стіни самотності, як магія любові виявляється сильнішою за будь-яке забуття. 
Сльози самі покотилися по її щоках, але це були добрі сльози.
​Вона зрозуміла, що зараз вона тут — зайва. Їм потрібно було це інтимне повернення один до одного.
​— Я залишу вас, — тихо, майже нечутно сказала Терра. 
— Вам треба побути втрьох. Відчути, що ви знову цілі.
​Герміона лише на мить підвела голову, її обличчя було мокрим і сяючим. Вона вдячно кивнула.
— Дякую, Терро… за все. Я скоро прийду…
​— Не поспішай, — Терра ледь усміхнулася. — Світ почекає.