25. Руйнація позолоченої клітки...

​Маєток Малфоїв зустрів Драко так, як робив це протягом останніх вісімнадцяти років — мертвою тишею, що кам’яним пресом давила на груди. 
Тут навіть повітря здавалося консервованим, настояним на пилу століть і застарілих образах. Холод мармуру пробирав до кісток крізь підошви дорогих туфель, а тіні в кутах залів ворушилися, наче живі істоти, що шепотіли про гріхи предків.
​Він повернувся в п’ятницю ввечері. 
Але щойно переступив поріг, як серце стиснулося від огиди. 
Назвати це місце «домом» було б не просто брехнею — це було б блюзнірством проти самого поняття затишку.

​Це була в’язниця.
Вишукана, розкішна, з позолоченими ґратами, але в’язниця.
Він знав це з дитинства. 
Тут кожен крок відлунював суворим очікуванням «правильності». 
Тут кожен подих мав відповідати протоколу. 
Кожне слово зважувалося на терезах роду, і якщо воно виявлялося залегким — його миттєво випльовували назад.

​Тут він ніколи не був сином. Лише інвестицією. Лише спадкоємцем. Останнім шансом на виживання згасаючого роду.
​Світло з-під дверей батьківського кабінету було тьмяним і хворим.

Драко на мить завагався, відчуваючи знайомий з дитинства клубок у горлі, але потім згадав зелені очі Терри. Її сміх. Її силу. І страх розчинився, поступившись місцем холодній рішучості.

​Він постукав. Голосно. Чітко.
​— Батьку, можна?
​— Так. Саме тебе і чекаю, — озвався голос із глибини.
​Люціус Малфой сидів за столом, оточений стосами пергаментів. 
Світло свічок підкреслювало глибокі зморшки на його колись бездоганному обличчі. 
Посивілий, виснажений, він нагадував старий гобелен, який поїла міль. 
Але він усе ще тримався за уламки своєї величі, наче це був рятувальний круг посеред океану небуття.
​Драко завжди називав його «батьком». Ніколи — «татом». 
Це слово просто не пасувало цій людині, як не пасує оксамит до криги. І зараз, дивлячись на Люціуса, Драко раптом зрозумів: він ніколи й не бачив у ньому тата. Тільки суворого наглядача.

​— Заходь, — Люціус навіть не підвів очей. — Добре, що прийшов. 
У нас мало часу. 
Ми саме вчора остаточно домовилися з Паркінсонами щодо весілля. 
Воно відбудеться в липні, одразу після випускного. 
Це наш квиток назад, Драко. 
Їхні зв'язки та золото допоможуть нам відмити ім’я. 
Повернути повагу.

​Ім’я. Знову це кляте ім’я. Воно вартувало більше, ніж його почуття, його свобода, його життя.

​Драко опустив голову, і в цю секунду перед очима спалахнуло. 
Зелений колір. Не той, що в Авади. 
А той, що в очах Гаррі… в очах Терри. 
Колір лісу, колір весни. Колір життя, яке він нарешті хотів відчути.

​Він підняв голову так різко, що Люціус здригнувся.
​— Ні.
​Тиша, що настала, була настільки густою, що її можна було різати ножем. 
Люціус повільно відклав перо.
​— Що ти сказав?
​— Я сказав — ні, — голос Драко був рівним, як лінія горизонту. 
— Я не одружуся з Пенсі. Ні в липні, ні через десять років. Ніколи.

​Люціус підвівся. Його тінь виросла на стіні, гостра і загрозлива.
— Ти зробиш так, як я сказав! 
Ти — Малфой! Ти мій єдиний син!
Твій обов’язок — врятувати цей рід від забуття! — голос батька зірвався на хрип.

​Драко зробив крок вперед, не відводячи погляду. У його очах більше не було страху. Тільки втома.

— Я — не твій «обов’язок», батьку.
І я не твоя власність, яку можна обміняти на прихильність Міністерства чи Паркінсонів.
​Люціус зблід так, що став схожим на мерця. Його губи затремтіли.

— Ти не смієш… Або ти одружуєшся і стаєш на чолі роду, як належить… — він зробив паузу, яка здалася вічністю. 
— Або ти мені більше не син. Я викреслю тебе з дерева. Я позбавлю тебе всього.
Ти будеш ніким.
​Це був ультиматум. Останній козир, яким Люціус бив завжди. Але цього разу карта не спрацювала.
​— Добре, — спокійно відповів Драко. 
— Тоді я не твій син. Але пам’ятай — це був твій вибір. Ти сам це сказав.

​Люціус хитнувся, ніби від фізичного удару. Він очікував благань, істерики, але не цієї крижаної згоди. 
Драко востаннє подивився на людину за столом і відчув лише жаль.

​— Ти… ти не розумієш, що робиш… Ти губиш себе! — вигукнув Люціус йому в спину.
​— Навпаки, — Драко зупинився біля дверей. 
— Вперше в житті я роблю щось для себе. Справжнього.

​Він вийшов з кабінету, не грюкаючи дверима. 
Тихе зачинення замка пролунало як остаточний розрив ланцюга.

​У коридорі, загорнута в шовкову шаль, стояла Нарциса. 
Вона все чула. 
Її очі блищали від непролитих сліз, а пальці міцно стискали тканину.

​— Ти впевнений, Драко? — прошепотіла вона.
​Він підійшов до неї й подивився в очі.
У них він побачив те, чого ніколи не бачив у батька — любов, приховану за шарами аристократичного виховання.

— Так, мамо. Я не можу більше дихати в цьому склепі. Здається, я нарешті знаю, де моє справжнє місце. І воно не тут.

​Нарциса здригнулася, але потім її обличчя пом’якшало. Вона підійшла ближче.
— Тоді йди. І живи так, як велить твоє серце.
Не так, як ми планували… а так, як хочеш ти. 
Твій дідусь, мій батько, залишив тобі особистий сейф у Ґрінґоттсі.
Ключ — це твій магічний відбиток. 
Я не знаю що там і скільки , але впевнена, що твій дідусь не образив тебе. 
Будь вільним сину … за нас обох.
​Драко міцно обійняв її, вдихаючи аромат її парфумів — запах лаванди й суму. Поцілував у щоку.

— Дякую, мамо. Бережи себе.
​Вона ледь усміхнулася — гордо, сумно, по-справжньому.

— Іди, мій хлопчику. Поки крила ще сильні.

​Він вийшов з маєтку. 
Холодне нічне повітря вдарило в обличчя, розвіваючи платинове волосся. 
Але всередині нього горів вогонь, який не міг загасити жоден вітер. 
Він ішов алеєю, і з кожним кроком ланцюги минулого розсипалися в порох.

​Він був вільний.
​Зупинившись біля воріт, він глянув на зоряне небо. 
Думки линули до Терри.
—«Вона хоче купити собі дім…» — слова Артура Візлі виникли в пам’яті, як дороговказ.