23. Коли пазл складається...

​Драко стояв, притиснувшись до холодної кам’яної колони, ніби вона була єдиним якорем, що не давав йому розлетітися на атоми. 
Світ навколо нього перестав бути твердим. Стіни замку здригалися, підлога пливла, а повітря стало таким густим, що кожен вдих роздирав легені.

​Вона — Гаррі.
Вона — мій Гаррі.

​Ці слова не просто звучали в голові — вони детонували всередині, руйнуючи кожну барикаду, яку він вибудовував роками.

Драко відчув, як по хребту прокотилася хвиля такого потужного електричного розряду, що пальці миттєво оніміли. Ноги зрадницьки підкосилися, і він сповз по шорсткому каменю, заплющуючи очі.

​І тоді його знову, вже не так хаотично накрило. 
Вибух спогадів був таким болючим і яскравим, що він ледь не закричав.

​Кладовище.
​Той день, коли він стояв перед холодною плитою, відчуваючи себе розчавленим під вагою провини. 
Він пам’ятав, як у якийсь момент повітря навколо раптом змінилося.
Стало тепліше. У грудях розлилося знайоме, до щему рідне світло — наче чиясь невидима рука торкнулася його зраненої душі. 
Він тоді озирнувся, серце калатало, як божевільне.
— Гаррі? — прошепотів він тоді в порожнечу.
Він думав, що це марення. 
Думав, що божеволіє від горя.
Але тепер він був впевнений: це був не привид. Це була Вона. Вона стояла там, напевно під своєю дурнуватою мантією, дихала тим самим повітрям, дивлячись на нього своїми зеленими очима.

​Драко схопився за голову, відчуваючи, як усередині все перевертається.

Погляд на пероні.
Кожна випадкова зустріч.

Він ловив у очах Терри той самий смарагдовий блиск, ту саму нестерпну впертість і глибину, яку неможливо було сплутати ні з чим іншим.
Він карав себе за ці думки, він ненавидів себе за те, що бачить Гаррі в дівчині, яку ледь знає.

А виявилося... виявилося, що його душа виявилася мудрішою за його клятий аристократичний мозок.

​Пазл склався з таким гуркотом, що Драко здалося, ніби замок рухнув.

Той спокій на могилі... те незрозуміле тяжіння... те, як вона тримала ніж на зіллях... як вона тихо просто була поруч...

​— Боже… — вирвалося з його грудей разом із риданням. — Це… це завжди був ти…

​Він відштовхнувся від колони.
Його підхопив вихор такої дикої, первісної радості, що він не зміг встояти на місці. Драко побіг. 
Швидко, не розбираючи дороги, не бачачи перешкод. 
Коридори розмивалися в сіру стрічку, а по обличчю текли гарячі, некеровані сльози. Вони засліплювали його, але йому було байдуже.

​— Я… я ідіот! — задихався він, заходячись у майже істеричному сміху. 
— Я не бачив! Я не зрозумів! Поттере, ти бісів геній!

​Він увірвався до Астрономічної вежі — місця, яке раніше було його особистим склепом, а тепер стало храмом істини.

Він зачинив двері й просто впав на коліна. Холод каменя вдарив у тіло, але всередині Драко палахкотіло сонце.

​— Він живий… — прошепотів він, і цей шепіт перейшов у надривний, божевільний сміх. — Він живий! Він поруч!

​Драко закинув голову назад, і сльози стікали у волосся.

— І він — дівчина! — він вдарив кулаком по підлозі, захлинаючись від емоцій. 
— Це повне божевілля! 
Це абсурд! 
Але він прийшов до мене... Він вибрав Слизерин... Він... вона...вибрала МЕНЕ!

​Драко затулив обличчя долонями, здригаючись від ридань, які нарешті вирвалися на волю. 
Роки болю, місяці трауру, дні відчаю — все це виходило з нього зараз.

— Терра… Гаррі… моя Терра… Як ти міг подумати, що я не прийму тебе? 
Як ти міг ... могла сумніватися, дурна ти грифіндорська душа?

​Він знову засміявся крізь сльози, відчуваючи такий прилив сил, наче випив відро Фелікс Феліціс.

— Я не скажу їй... поки що. 
Ні. Я буду грати в твою гру, Поттере. 
Я почекаю. Поки ти сама не захочеш відкритися. 
Але цього разу я не втечу. 
Я стану для тебе стіною, я стану твоїм повітрям.

​Він підвівся, витираючи обличчя рукавом коштовної мантії. Очі блищали диким, несамовитим вогнем — вогнем людини, яка повернулася з того світу.

— І як мені тепер стриматися? — він усміхнувся, і ця посмішка була найщирішою в його житті. 
— Як не підхопити її на руки прямо в холі? Як не задушити в обіймах?

​Але раптом його обличчя стало твердим. Голос зазвучав як сталь:
— Тепер треба поговорити з батьком.
​Він більше не боявся Люціуса.
Він не боявся смертежерів, Міністерства чи самої смерті. 
Бо тепер у нього було щось, заради чого варто було спалити весь світ.
— У вихідні я поговорю з ним.
Я вирву це право на щастя зубами. 
Не цього разу, Люціусе.

​Драко стояв на вершині вежі, вітер розвівав його волосся, а в грудях розширювалося щось величезне і непереможне. 
Він ніколи не був таким щасливим. 
Це було щастя на межі болю, щастя, від якого хотілося співати й битися одночасно.
​Він дивився на небо, знаючи одне: його Гаррі повернувся. 
І тепер ніхто у всесвіті не зможе їх розлучити