22. Коли правда розбиває і збирає заново

​Драко йшов коридором, але не бачив нічого навколо. Його ноги рухалися самі собою, поки розум все ще кружляв навколо подій у вітальні. Він відчував тріумф, відчував свободу, але десь глибоко в підсвідомості горіло неспокійне передчуття. 
Він ішов, ніби в густому тумані, поки раптом знайомі голоси не розрізали тишу біля кабінету Артура Візлі.

​— Мінерво, що ти можеш сказати… як Гаррі? Тримається?

​Голос Артура. Спокійний. Теплий. Занадто батьківський.

​Драко зупинився так різко, ніби налетів на невидиму стіну. Повітря з шипінням вирвалося з грудей.

Гаррі? Він сказав — Гаррі? Який, в біса, Гаррі?!

​Серце збожеволіло, ударивши в ребра так, що в очах на мить потемніло. Драко, не міркуючи, відступив у тінь масивної колони. Його дихання стало тихим, уривчастим, майже непомітним. Він перетворився на слух, боячись, що навіть стукіт власного серця завадить йому вхопити хоч звук.

​— Артуре, школа — не місце, де можна називати її Гаррі, — суворо відповіла Макґонеґел.

​«ЇЇ»?

Кров відхлинула від обличчя Драко. Холодний піт виступив на чолі. 
Він стиснув пальцями шорсткий камінь колони, відчуваючи, як реальність починає вислизати з-під ніг.

​Мінерва продовжила, і її голос став тихішим, але чітким, наче вона знала, що ці слова мають бути почутими саме зараз:
— Артуре, те, що ви пояснили більш менш поверхнево — добре, і те, що я бачила в її магії теж дає деякі натяки.
Але я вимагаю деталей. 
Студенти на уроках... ситуація стає небезпечною. 
Нас не почують… ті, кому не треба чути, бо іноді правда не руйнує нас — вона просто знімає останню завісу, за якою ми завжди були собою... Я чекаю Артуре...

​Драко відчув, як по спині пробіг мороз. Вона знала. Вона знала, що він там. Вона ніби хотіла, щоб саме він почув.
Це її було запрошення у пекло правди.

​Артур почав говорити повільно, і кожне його слово падало, як важкий камінь у глибоку воду:
— Це трапилось через пів року після битви. Ми вистежували залишки смертежерів. Гаррі був не сам. Але…

​Драко стиснув край колони так сильно, що пальці побіліли, а нігті боляче вп'ялися в долоні.

​— Він відійшов на хвилину. І все. Один із фанатиків випустив у нього прокляття. Не просто закляття, чи зілля, Мінерво 
— Чорну субстанцію, вигодувану ненавистю, спрямовану персонально на Гаррі Поттера. На знищення самої його суті, особи.

​Драко відчув, як у нього холонуть руки.

​— Стазис не допомагав. 
Магія відторгала будь-які ліки та закляття.
Гаррі… він просто помирав у страшних муках. 
Кожна клітина його тіла випалювалася цим прокляттям.

​Драко заплющив очі, борючись із нудотою. Йому стало фізично погано. 
Біль Артура передавався йому крізь стіни, наче отрута. 
Наче хтось повільно виривав його власне серце розпеченими щипцями.

​Артур продовжив, і в його голосі почувся відчай, який неможливо було забути:
— Ми не знали, що робити. Ми втрачали його щосекунди.
І тоді Герміона… вона запропонувала те, про що страшно навіть думати. 
Як останній, божевільний вихід. Вона сказала: 
“А раптом прокляття спрямоване саме на Гаррі Поттера — на особу, на хлопця… то, можливо, є шанс врятувати його, якщо Гаррі… перестане бути хлопцем.”

​Драко розплющив очі. Світ навколо став нереальним.

ЩО? Як це? Це ж… це неможливо! Це за межами будь-якої магії!

​— Вона не знала, чи це спрацює, чи не розірве його душу на шматки, — голос Артура тремтів. 
— Вона просто шукала хоч якусь шпарину в зашморгу смерті.
І її логіка була… страшно правильною.

Напад був на Гаррі Поттера — хлопчика, що вижив, щоб нарешті знищити його.
Саме він помирав під тортурами темної магії.
І Герміона запропонувала: 
-“Ми можемо спробувати зібрати його наново. Змінити форму, змінити саму біологію магії, щоб прокляття втратило ціль. Ми маємо спробувати зробити це, інакше він помре просто зараз.”

​Драко відчув, як у нього неконтрольовано трясуться руки. 
Кожна деталь про Терру — її рухи, її знання зілля, її сміх, її слова, там на вежі — все почало складатися в єдину, нищівну картину.

​— Ми влили в нього свою силу, один за одним, — продовжував Артур, і Драко майже чув плач у його словах. 
— Моллі була перша. Вона ридала, тримаючи його за руку. 
Вона сказала, що не може втратити ще одного сина. І якщо ціною його життя буде втрата сина… то вона готова отримати дочку. 
Аби він дихав. Аби він жив.

​Драко відчув, як по його щоці скотилася сльоза. Він не витирав її.

​— Гаррі перестав дихати. Пульс зник. 
Ми кричали, ми думали, що вбили його цією спробою. Думали, що втратили його назавжди.

​Артур замовк на мить, важко дихаючи, ніби знову бачив це перед собою:
— І раптом — світло. 
Таке яскраве, Мінерво, що ми всі засліпли й відступили до стін. 
Гаррі підняло в повітря, тіло... воно ніби розчинилося в цьому чистому сяйві, перетворюючись на чисту енергію. Ми бачили тільки контури...
​— І що далі, Артуре? — прошепотіла Макґонеґел.
​— Далі… ми не знали, чи вийшло. Гаррі огорнуло щільним коконом світла, він не приходив до тями тижнями.

Поки він був у тому стані, ми офіційно повідомили про смерть Поттера. 
Ми поховали пусту труну... ніби його.
Щоб смертежери відчепилися. 
Щоб він мав шанс на нове життя, якщо прокинеться.

​Драко відчув, як земля під ногами не просто хитається — вона розверзлася, тягнучи його в безодню, де простір і час перестали існувати. 
Стіна, на яку він спирався, здавалася єдиною твердою точкою у всесвіті, що розлетівся на друзки.

​— Коли Гаррі прокинувся… він був шокований, — голос Артура знову пробив тишу, і кожне слово було як удар молота. — 
Ми боялися, Мінерво. 
Думали, він зненавидить нас за це самовільне втручання. 
Він тижнями не міг змусити себе подивитися у дзеркало. 
Але після довгої розмови з Герміоною… він сказав те, що нас вразило.
Сказав, що нарешті розуміє: все так, як мало бути. 
Що він вперше відчуває себе… реально собою. Не символом, не героєм, а живою людиною.
​Артур зробив коротку паузу, і в його голосі почулася ледь помітна усмішка:
— А з анаграми “Гаррі Поттер” і вийшло ім’я “Терра Гаріо”.