21. Можливо саме час...

​— Привіт, люба, — Артур Візлі усміхнувся так тепло, що Террі на мить стало легше дихати.
Він дивився на неї не як на Гаррі — рятівника світу чи тягар відповідальності. Не як на символ перемоги. Він бачив у ній Терру — дівчину, яка отримала другий шанс, і чиї очі випромінювали ту саму вперту іскру життя.
​— Як ти? Все добре? — запитав він, уважно вдивляючись у її обличчя, наче намагався знайти там сліди втоми від перебування в Гоґвортсі.
​Терра легенько кивнула й посміхнулася. 
Її серце все ще калатало після розмови на вежі, але присутність Артура діяла як заспокійливе закляття.
​— Все добре, Артуре. Просто… день насичений. Занадто багато правди і відкриттів для одного ранку.
​— Це я бачу, — він м’яко торкнувся її плеча, його батьківська турбота була майже відчутною фізично. 
— Нам треба поспішати, в нас не більше години.
​— Куди саме нам потрібно? — запитала вона, кинувши погляд на годинник. 
— У мене сьогодні тренування з квідичу. Рон мене вб'є, якщо я пропущу перший виліт.

​Артур зітхнув, і в його очах промайнув сум.
​— Якщо ти пам’ятаєш, ти маєш мати певні документи. До цього часу Орден усе робив за тебе, ховав у тіні, але… прийшов час, Терро. 
Ти маєш підтвердити, що ти — це ти. 
Щоб отримати те, що тобі належить за правом… життя.
Кров у тобі твоя, магія визнає тебе, тому проблем з ідентифікацією не буде.

​Він замовк на мить, дивлячись на величні стіни замку, а потім додав тихіше:
​— І я чув, що ти можеш закінчити екстерном.
Мінерва в захваті від твоєї нової сили. Тому… не бачу перешкод. 
А Рон знайде собі іншого ловця на ці дні. Хоча я взагалі проти цієї ідеї.

І це викладацтво виглядає… ну… точно не нормально для твого віку.
​Терра всміхнулася, відчуваючи, як азарт знову прокидається в душі.
​— Ми підемо, Артуре. 
Але я обов'язково повернуся.
Бо я вже погодилася , і з понеділка я викладатиму Захист від Темних Сил. Директорка зробила мені пропозицію, від якої я не змогла — і не схотіла — відмовитися.
І… я дуже хочу на бал. Тому давай не затримуватися. 
Скільки днів це займе?

​— Кілька точно, — задумливо протягнув Візлі, підраховуючи бюрократичні кола в Міністерстві.
​— Добре. Я повідомлю одногрупників і Рона з Герміоною.

​— Зв’яжися з ними через амулет, навіщо йти особисто? — здивувався Артур, дивлячись на її рішучий вигляд.

​Терра зупинилася і подивилася йому прямо в очі — серйозно, без тіні сумніву.

​— Бо я більше не тікаю, Артуре. 
Я хочу бачити їхні обличчя. Я хочу бути частиною їхнього світу відкрито.
​Він усміхнувся — гордо, по-батьківськи, відчуваючи, як ця дівчина з кожною годиною стає сильнішою.

​Рон, Герміона і Невіл сиділи біля каміну у вітальні. Затишне потріскування дров не могло розвіяти напруги, що висіла в повітрі. 
Невіл, побачивши її, ледь помітно кивнув — він знав правду, і в його погляді читалася глибока повага, змішана з ніяковістю.

​— О, Терро! — Рон підскочив, наче напружина, і обійняв її так міцно, що в неї перехопило подих. 
— Тренування за годину! Ти ж готова показати цим слизеринцям, хто тут справжній ловець?
​— На жаль, ні, Роне, — вона винувато всміхнулася, відчуваючи тепло його дружніх обіймів.
— Твій батько забирає мене в Міністерство. Прямо зараз.
​— Знову? — Рон розчаровано закотив очі. — Що цього разу? Ти не так паличку підняла чи занадто швидко літаєш?
​— Ні, — засміялася вона, і цей сміх був чистим і легким. 
— Мені потрібно підтвердити особу, щоб отримати доступ до своїх рахунків. 
А то скільки можна сидіти у вас на голові? Хочу бути незалежною.
​Герміона підняла брову, відриваючись від книги. Її погляд був проникливим.
​— Це правильно, Терро.
Незалежність — це свобода. 
Але… це ж неймовірно складна процедура, особливо у твоєму випадку. 
Будь обережна.
​— Доречі, Герміоно… — Терра зробила крок до подруги, її голос став тихим і трепетним. 
— Я знаю заклинання. Не знаю від кого… воно просто випливло з глибини пам'яті, наче сонячний промінь.
Це заклинання, яке може повернути пам’ять твоїм батькам. 
Якщо захочеш — я допоможу. 
Я зроблю все, щоб ти знову почула їхні голоси.
​Герміона завмерла. 
Книга вислизнула з її рук. Її очі миттєво наповнилися сльозами, які заблищали у світлі каміна.
​— Терро, я… дякую. Ти навіть не уявляєш, що це для мене означає.

​Терра лагідно кивнула і коротко розповіла їм про пропозицію Макґонеґел щодо викладання. 
Шоковане мовчання друзів було для неї найкращим компліментом.

​— Я повернуся на вихідних, — сказала вона, вже стоячи біля дверей.
— Або чекайте мене вдома, у "Норі". 
Разом підберемо мені житло. Я хочу почати все з чистого листа.

​Вони попрощалися — тепло, зі сподіваннями та легким сумом від тимчасової розлуки. Терра вийшла з вітальні, відчуваючи, що кожен крок наближає її до фіналу цієї довгої подорожі до самої себе. Вона йшла збирати речі, не знаючи, що за наступним поворотом на неї чекає ще одне випробування...

​Вже підходячи до кам’яної стіни, що приховувала вхід до вітальні Слизерину, вона почула різкі, самовпевнені голоси дівчат, що змусили її застигнути в тіні ніші. 
Голос Пенсі Паркінсон, пронизливий і наповнений якоюсь хворобливою гордістю, відлунював від холодних стін підземелля.
​— Я чекаю, — карбувала Пенсі, і Терра майже бачила, як вона переможно задирає підборіддя. 
— Він має вибачитися. Батько не пробачить йому відмови від нашого союзу. Це не просто бал, це має бути заява. 
Я, маю піти з ним!
І якщо до вечора цей впертий ідіот не запропонує — я зроблю це сама.
А що? Ми й так скоро одружимося, це лише справа часу, його слова нічого не варті! Він не піде проти батька.

​Терра відчула, як усередині все крижаніє. Пальці миттєво стиснулися в кулаки так сильно, що нігті вп'ялися в долоні. Ревність — чиста, гаряча і неконтрольована — затопила легені. Невже він знову підкориться? 
Невже всі ці слова на вежі були лише слабкістю хвилини?