20. Те, що не можна було сказати вголос...

​Терра стояла поруч із ним на вежі, де вітер люто рвав поли мантій, а тиша між словами була гострішою за лезо леп'яка. 

Вона дивилася на Драко й бачила, як він намагається зібрати себе по шматочках після власного зізнання. 
Його плечі, завжди рівні та напружені, зараз ледь помітно тремтіли. 
Його довгі пальці стискали холодний камінь парапету з такою силою, ніби він тримався за останній край світу, боячись зірватися в безодню власних спогадів.
​Вона тихо видихнула, і цей звук загубився у свисті вітру.
​— Драко… — її голос пролунав м’яко, але в ньому була сила, яка змусила його заціпеніти.
— По-перше… я ніколи не суджу людину за тими казками, які про неї шепочуть інші.
​Він здригнувся. Наче ці слова були фізичним дотиком до відкритої рани.
​— По-друге… — вона зробила ще один крок, скорочуючи дистанцію до мінімуму. 
— Герміона казала, що Гаррі ніколи не вважав тебе справжнім ворогом.
​Драко різко підняв голову. 
Його світлі очі, в яких застигли сутінки, розширилися від невіри.
— Що? — прошепотів він, і в цьому питанні було стільки надії та болю, що Террі захотілося обійняти його просто зараз.
— Вона… вона справді так сказала?
​— Так, — кивнула Терра, і її очі блиснули чимось знайомим. 
— Йому подобалося сперечатися з тобою. Битися на дуелях. Змагатися за кожний дюйм на полі для квідичу. Кожного разу, з першого курсу, після сутички з тобою він приходив не розлючений… а живий. Щасливий.
​Драко відвернувся, дивлячись у порожнечу. Вітер ударив йому в обличчя, розвіваючи платинове волосся, але він не ворухнувся.
— Щасливий… — повторив він так тихо, ніби куштував це слово на смак. 
— Через мене?
​— Так, — підтвердила вона. 
— Навіть у найнапруженіші моменти він знаходив можливість похвалити тебе. 
За твою швидкість, за точність твоїх заклять. За те, що бачив лише він один.
​Драко заплющив очі. Його груди здійнялися в різкому, рваному подиху, ніби він намагався стримати крик або ридання, що рвалося з глибини серця.

​— Я досі не до кінця розумію, що саме було між вами, — продовжувала Терра, спостерігаючи за кожною зміною на його обличчі. 

— Але з твоїх слів… ти відчував те саме, що й він.
​— Це… — він важко ковтнув, 
— це було надто складно. Для нас обох.

​— Ви просто боялися, — сказала вона, і її голос став схожим на відлуння правди.
— Боялися зізнатися, що за цією ненавистю ховається почуття, яке сильніше за кров і статус. Що ви відчуваєте більше, ніж просто симпатію.

​Він розплющив очі. У них блищало те, що він ховав навіть від самого себе.

— Терра… — його голос зірвався на хрип. — Ми були хлопцями. 

У нашому світі… у моїй родині… це було немислимо. Неприпустимо.

​— Любов не знає правил, Драко, — сказала вона, і в її погляді з'явилася нескінченна мудрість. 
— Вона не прив’язана до статі, до прізвищ чи чистоти крові. Вона — у серці. 
У душах, які впізнають одна одну крізь будь-які перешкоди.

​Драко подивився на неї з таким благоговінням, ніби вона щойно дарувала йому відпущення всіх гріхів.
Він видихнув:
— Я… я не знаю, чи можна це так назвати. Чи маю я право…
​— Маєш, — твердо відповіла вона. 
— І повинен, бо досить тікати від себе!

​Терра на мить опустила погляд, її пальці нервово стиснули тканину мантії.
Настав час для її власної правди, принаймні тієї частини, яку вона могла відкрити.

— Щодо мене… — вона вдихнула прохолодне повітря. 
— Боюся, що ти не зможеш зрозуміти багато чого зараз.
​— Спробуй, — тихо попросив він, роблячи крок до неї. Він не торкався її, але його присутність відчувалася як теплий кокон. — Я слухаю. Я не відвернуся.
​— Я сподіваюся, що настане день… 
— її голос затремтів від напруги. 
— І той секрет, який я ношу в серці як тягар і як скарб водночас… я зможу розповісти тобі все. 
Тоді, коли буду впевнена, що ти зможеш прийняти мене такою, яка я є насправді.
​Драко дивився на неї з безмежним терпінням.
— Я почекаю, — промовив він. — Скільки б не знадобилося.
​Терра зібралася з силами, відчуваючи, як магія нової палички пульсує в кишені.
— Професорка викликала мене, щоб перевірити мої сили.
Вона виявила, що мій рівень… не зовсім звичайний. 
Розумієш, мені зробили складну магічну операцію після магічного нападу, що трапився не так давно.
Щоб я вижила, у мене вклали частину чужої, колосальної сили. 
Це було небезпечно, це змінило... багато чого, але це дало мені шанс на життя.

​Драко зблід, його очі розширилися від жаху.
— Ти могла загинути…  Будь які магічні операції, це...це ж божевілля!
​— Але я тут, — вона слабко посміхнулася. 
— І виходячи з мною вище сказаного... професорка запропонувала мені те, що звучить як цілковитий сюр.

— Вона хоче, щоб я викладала Захист від Темних Мистецтв...

​Драко застиг. У його погляді промайнув цілий калейдоскоп емоцій: від шоку й захоплення до легкого відтінку ревнощів і неймовірної гордості.
— Ти маєш погодитися, — нарешті вимовив він.
​— Але ж мені лише вісімнадцять! 
Це безглуздо — учень вчить учнів!
​Драко раптом засміявся — тихо, по-доброму, з відтінком світлої печалі.

— Прецедент уже був. 
Коли Поттер таємно збирав свій "Загін Дамблдора" у Виручай-кімнаті. 
Ех… якби ти знала, як мені тоді хотілося бути там. Разом із ним.
​Він похитав головою, дивлячись на власні руки.
— А я нічого тупішого не придумав, як пакостити йому. 
Бігати за ним, шпигувати… як останній дурень. Я просто хотів його уваги. Будь-якою ціною.

​Раптом амулет зв’язку на шиї Терри видав м’який металевий звук. Голос Артура Візлі пролунав чітко:
— Терро, дівчинко, ми маємо терміново владнати твої документи в Міністерстві. Чекаю тебе в Центральному холі.

​Дівчина винувато подивилася на Драко.
— Мені потрібно йти… Вибач. Ця розмова… вона була потрібна нам обом. Дякую, що відкрився.