19. Вежа, де все змінилося

​Вони йшли мовчки, але ця тиша не була порожньою. Вона була густою, наелектризованою, наче повітря перед грозою. 
Драко йшов попереду, його мантія здригалася від різких рухів, і Терра шкірою відчувала, як у ньому наростає напруга. 

Кожен крок по кручених сходах давався йому важче за попередній — він не просто піднімався вгору, він піднімався до свого персонального пекла.
​Коли вони нарешті вийшли на вершину Астрономічної вежі, різкий вітер миттєво вдарив у обличчя, розвіваючи волосся Терри. 
Тут було пронизливо холодно і занадто тихо.

 Ця тиша нагадувала склеп.
​Терра завмерла.

 Її серце стислося від усвідомлення.
— Драко… — вона зробила крок уперед, обхопивши себе руками. 
— Це… це твоє улюблене місце?
​Він не відповів відразу, він стояв біля самих перил, де камінь був вищерблений закляттями років.
— Це та сама вежа, — прошепотіла вона, і її голос здригнувся. 
— Де… де  Снейп вбив Дамблдора.
​Драко повільно повернувся. 
Його обличчя в сутінках здавалося висіченим із мармуру — бліде, нерухоме, з глибокими тінями під очима. 
Погляд був настільки втомленим, що Террі захотілося підійти і просто закрити йому очі долонями.
— Знаю, — сказав він тихо. Голос був сухим, наче шелест старого пергаменту.
​— Я не думала, що ти приведеш мене саме сюди. Це ж... найстрашніше місце в замку.
​— Я теж не думав, — зізнався він, дивлячись на горизонт, де небо ставало криваво-чорним. 
— Але ти — перша, кому я захотів це показати. Не як пам'ятку історії. 
А як частину своєї порожнечі.
​Терра заціпеніла, шокована його щирістю, вона ледь чутно запитала:
— Чому?
​Драко підійшов до самого краю. Туди, де колись стояв Гаррі під сходами, заціпенілий від закляття, спостерігаючи за катастрофою.
— Не знаю... чомусь захотілося розповісти це саме тобі. 
Можливо, тому, що ти дивишся на мене не як на «Малфоя», а як на...просто Драко, як на людину. 
Саме тут я колись усе зрозумів. 
Усе, що мав зрозуміти про себе і про цей світ.
​Він нервово провів рукою по волоссю, і його пальці помітно тремтіли.
— Візлі, напевно, описали мене як боягуза і ворога номер один, — він криво всміхнувся, і ця посмішка була болючішою за сльози. 
— Вони мають рацію. Я був боягузом. Саме тут… коли прийшов Снейп. 
Бо я мав вбити директора. 
Розумієш? Я мав це зробити, щоб врятувати свою сім'ю.
​Терра дивилася на нього, і в її свідомості спалахували кадри тієї ночі. 
Вона бачила його тоді — тремтячого, з опущеною паличкою. Але чути це зараз, з його вуст... це було інше.
— Тобі було лише шістнадцять, Драко, — тихо сказала вона.
​— Так, — він різко повернувся до неї, і в його очах блиснув відчай. — Шістнадцятирічна лялька. 
Коли Снейп зробив це замість мене, я відчув полегшення, яке змінилося найглибшою ненавистю до самого себе.
Я зрозумів, що не хочу бути одним із них. Не хочу бути тим, ким мене виховали. Амбіції моєї сім’ї... вони виявилися моєю в'язницею.
​Драко зробив паузу, борючись із клубом у горлі. Вітер заскрипів флюгером, і хлопець продовжив, ніби боявся зупинитися і назавжди замовкнути.
— І ще тут… після того, як Дамблдор упав… Вони сказали, що Поттер — наступний. 
Що його смерть — лише питання часу.
​Терра перестала дихати. Вона відчувала, як магія всередині неї відгукується на його слова.
— І тоді я зрозумів, що ні, — сказав він майже пошепки. 
— Я маю щось зробити. Бо... — він заплющив очі, і одна сльоза все ж скотилася по його щоці. 

— Бо я не хотів, щоб він помер.
​Це було як удар під дих. Терра відчула, як її власна душа здригається. 
Вона ніколи не знала, що він так відчував. Ніколи не знала, що на цій вежі, за мить до жаху, він думав про нього.
​— Але він все одно помер, 
— Драко опустив голову на руки, спершись на перила. 
— І ніби забрав із собою частинку мене. 
Ту частинку, яку я навіть не знав, що маю. 

Ту, яка робила мене... кимось іншим. Кращим. Коли його не стало, я став порожнечею, загорнутою в дорогу мантію.
​Він хмикнув — сумно і беззахисно.
— Ти, напевно, чула, що ми ворогували. 
Але для мене це ніколи не було просто ворожнечею.

 Це було змагання за право бути поміченим. Я ставав гострішим поряд із ним. 

А він... він був сонцем, навколо якого обертався мій маленький, холодний світ. Ми не були друзями. І не були ворогами.

 Ми були...
​Він знову замовк, шукаючи слово, яке не наважувався вимовити навіть у думках.
— Я не знаю, як це назвати, — зізнався він. 

— І я не розумію, чому розповідаю це тобі, практично чужій людині. 
Розповідаю те, в чому зізнався собі лише на його могилі.
​Драко подивився на Терру, і в його погляді був такий ступінь оголеності, що дівчина відчула себе майже злочинницею через те, що приховує правду. 
Він довіряв їй свої найтемніші та найсвятіші таємниці, не знаючи, що говорить з тією самою людиною.
​Терра зробила крок вперед і поклала свою гарячу долоню на його крижані пальці.
— Можливо, ти розповідаєш це мені тому, що він би хотів, щоб ти нарешті це сказав, — прошепотіла вона. 
— Можливо, він чув тебе тоді. І чує зараз.

​Драко здригнувся від її дотику, але не прибрав руки. Він дивився на неї з таким нерозумінням, ніби вона була загадкою, яку він не міг розгадати, але від якої не міг відірватися.