15. Ранок, коли правда прокидається

​Терра прокинулася ще до світанку.
​У кімнаті дівчат-слизеринок панувала напівтемрява, розбавлена лише зеленуватим сяйвом, що пробивалося крізь товщу води Чорного озера за вікнами. 
У цій тиші рівне дихання сусідок по кімнаті здавалося занадто гучним. 
Терра лежала нерухомо кілька секунд, прислухаючись до себе. 
Її серце билося спокійно і ритмічно, але десь глибоко всередині все ще відлунював вчорашній вечір. 
Холодний камінь підземель, здавалося, проникав крізь ковдру, нагадуючи, де вона тепер. 
Тиша Слизерину не тиснула — вона огортала її, наче важка оксамитова мантія.
​Вона встала тихо, намагаючись не тривожити сон інших. 
Але, проходячи повз ліжка, вона мимоволі згадала шепоти, які супроводжували її вчорашній вхід до вітальні.
​«Вона чужа. 
Звідки Візлі взяли таку родичку?» «Малфой її пошле до біса вже завтра». 
«Він належить Пенсі, ця вискочка не має шансів»,
«Що вона собі думає, сідаючи так близько до нього?»
​Терра лише ледь помітно посміхнулася в темряві. 
Це не була посмішка образи чи зверхності. Це була посмішка знання.
​Ці дівчата говорили про Драко, як про коштовний, або звичайний трофей у вітрині, як про щось без волі, як про статусний додаток до власного прізвища. Як про щось, що можна виграти, купити або «мати» у власності.
​Вони не знали його.
Жодна з них. 
Вони не бачили того зламаного хлопця в Астрономічній вежі. 
Не відчували того крижаного відчаю, який виходив від нього місяцями. 
Вони не знали, як він сміється — рідко, коротко, коли на мить забуває, що його світ лежить у руїнах. 
Не знали, як дрібно тремтять його пальці, коли він намагається здаватися байдужим.
Не знали, як він мовчить, коли біль стає настільки гострим, що слова просто зникають.
​Вони не знали його серця. 
А вона — знала. 
Бо вона сама була зроблена з такої ж самої суміші болю, самотності та вимушеної сили.
​Вона вийшла з кімнати, і вологий холод підземель зустрів її, як старий знайомий. Все було незвично, навіть дивно… але водночас абсолютно правильно. 
Терра знала: вона назавжди залишиться грифіндоркою — ця відчайдушна відвага була в її крові, в кожному ударі серця. Але вона завжди була і слизеринкою — це було в її душі, в її вмінні виживати, в її хитрості та готовності йти до кінця.
​Зміїна мова — парселмова — тихо ворушилася в її пам’яті, наче сонна кобра в променях сонця. 
Вона давно перестала бути частиною темної душі іншої людини, але дар залишився.
Він більше не відчувався як прокляття чи ознака зла. Просто... частина її. 
Якось вона навіть подумала, що тепер це — її власна мова, її спосіб розмовляти з тишею.
​Вона торкнулася срібного амулета на шиї — їхнього з Герміоною зв’язку.
— Герміоно, мені потрібна порада. Я знаю, що ти вже не спиш.
​Відповідь провібрувала теплом на шкірі майже миттєво:
— Чекаю тебе на наших сходах.
​Герміона сиділа на одній із рухомих сходових площадок, загорнувшись у теплу вовняну мантію. В її руках була чашка, від якої піднімалася тонка цівка пари. Коли Терра наблизилася, Герміона підвелася і міцно, майже до хрускоту в ребрах, обійняла її.
​— Терро… — вона видихнула, відпускаючи подругу. — Я вчора була в шоці від твоєї витримки. Я думала, що Слизерин з’їсть тебе за вечерею, або ти їх спопелиш поглядом.
​Терра м'яко усміхнулася, сідаючи на холодну сходинку поруч.
— Я просто… була собою. Мені більше не треба грати роль Героя.
​— Та ні, — Герміона легенько штурхнула її плечем. — Ти пішла до них так, ніби завжди там була. 
З такою гідністю, що навіть Пенсі Паркінсон виглядала поруч із тобою як першокурсниця. Мені аж трішки образливо стало за Грифіндор.
​Терра засміялася — вперше за довгий час цей сміх був щирим.
— Вибач.
​— Не вибачайся, — Герміона теж усміхнулася, дивлячись на подругу з теплотою. — Це… правильно. Ти там виглядала на своєму місці. Можливо, тобі справді потрібно було пройти через це все, щоб нарешті стати цілісною.
​Герміона притулилася плечем до плеча Терри, і кілька хвилин вони сиділи в тиші, дивлячись, як замок прокидається.
​— Але найбільше в шоці був Рон, — сказала Герміона, закочуючи очі до стелі. 
— Бачила б ти його обличчя після того, як ви з Малфоєм пішли. 
Це був повний колапс системи. 
Він навіть цілком серйозно запитував, чи ми чогось не наплутали в закляттях, коли повертали тебе.
Мовляв, «чому Гаррі раптом почало тягнути до тхорів?».
​Терра пирхнула, уявивши вираз обличчя Рона.
— Це так на нього схоже.
​— Я розповіла йому вчора все, що вважала за потрібне, — голос Герміони став серйознішим.
— Про те, як ти відчуваєш Драко.
І знаєш... він знову спочатку впав у ступор.
Але потім сказав, що не здивований. Каже, що завжди помічав між вами… якусь дивну хімію.
Хоча раніше він називав це «бажанням набити один одному морду».
​Терра опустила погляд на свої руки.
— Це було давно.
​— Це було завжди, — м’яко виправила її Герміона. 
— Просто ви обидва були занадто зайняті війною та ненавистю, щоб визнати очевидне.
​Настала пауза. Тепла, жива, наповнена розумінням.
​— Щодо Драко… — Герміона вдихнула глибше.
— Мені здається, він відчуває тебе.
Він бачить щось у твоїх очах, чує щось у твоєму голосі, що зводить його з розуму. Але він не розуміє. 
Його розум будує стіни, а твоя присутність їх руйнує. 
Йому зараз дуже важко.
​Терра мовчала, але її пальці мимоволі стиснули тканину спідниці.
​— Я думаю, йому найважче з усіх нас, — додала Герміона. — Бо він не знає правил цієї гри. 
Він не знає, чому реагує на «незнайомку» так, ніби від неї залежить його життя. Не знає, чому ти здаєшся йому такою болюче знайомою.
​— Я знаю, — прошепотіла Терра.
— Я бачила його вчора. Він на межі.
​— Але є одна ідея, — Герміона хитро підняла брову, і в її очах блиснув той самий вогник, який зазвичай з’являвся перед розробкою плану з Полізіллям. 
— І вона мені дуже подобається.
​Терра глянула на неї з підозрою, але й з цікавістю.
​— Я думаю, що тобі потрібно, щоб він… трішки понервував. Побачив, що ти не просто його «підопічна», а дівчина, яка привертає увагу інших. Щоб він відчув цю уколюючу ревність.
​— Герміоно, це якось… по-дитячому, — невпевнено промовила Терра.
​— Ні, слухай! — Герміона перебила її. — Сьогодні Рон влаштує тренування з квідичу. Грифіндор у люті через те, що їхній новий Ловець — слизеринка. Вони захочуть перевірити тебе на міцність. 
Рон буде ганяти команду до сьомого поту. І… — вона хитро примружилася, — я даю голову на відсіч, що Драко не пропустить це видовище. 
Він прийде. 
Або відкрито, або сховається десь на трибунах.
​Терра відчула, як серце зробило зайвий удар. Квідич. Політ. Це була єдина річ, де вона завжди була справжньою.
​— Ти справді думаєш, що це допоможе йому щось зрозуміти?
​Герміона взяла її за руку, міцно стиснувши пальці.
— Терро… я вірю, що ти зможеш «зламати» його броню.
Ти — єдина, кому це під силу.
Його все життя вчили, що почуття — це слабкість, яку треба ховати під маскою холоду. 
Покажи йому, що він може бути собою. Покажи йому силу, яка не лякає, а захищає.
​Терра вдихнула прохолодне повітря Гоґвортсу. Глибоко. Повільно.
— Я спробую. Сьогодні на полі... я покажу йому все, що не можу сказати словами.
​Герміона усміхнулася, піднімаючи чашку чаю, наче проголошуючи тост.
— Я знаю. Я буду на трибунах. І Рон теж постарається… у своєму стилі.
​Сонце почало повільно підніматися над горами, фарбуючи замок у золоті кольори. Новий день почався. І Терра знала — сьогодні правила гри зміняться назавжди.