14. Слова, які не можна було сказати

​Велика зала гуділа сотнями голосів, дзвоном золотих тарілок і сміхом, але навколо Терри й Драко утворилася зона відчуження. Весь цей гамір ніби впирався в невидиму стіну, залишаючи їх у вакуумі, де кожен подих здавався занадто гучним.
​Терра сиділа рівно, випроставши спину.
В її поставі була впевненість, якої Гаррі ніколи не мав — він завжди намагався бути меншим, непомітнішим.
Вона їла повільно, зосереджено, не звертаючи уваги на те, що на неї витріщається весь стіл Слизерину.
Вона була тут, у самому лігві ворога, і вона не боялася. 
Це була спокійна сила людини, яка вже одного разу пройшла крізь смерть і повернулася.
​Драко сидів поруч, але перебував у зовсім іншому всесвіті. Його пальці стискали виделку так міцно, що побіліли кісточки, а метал ледь не гнувся. Він не з'їв жодного шматочка. Він просто... спостерігав. 
Краєм ока він ловив кожен рух Терри: як вона тримає прибори, як відкидає пасмо чорного волосся, як завмирає на мить, замислившись. Йому здавалося, що він божеволіє, бо це були рухи Поттера, за які він вивчив, тихо спостерігаючи роками. Кожна її клітина випромінювала щось таке, що змушувало його серце пропускати удари.

Драко сидів і не міг відвести погляд від Терри.
Звісно дивитися в притул, було не дуже гарно, тому він старався поглядати, ніби збоку, підперши підборіддя рукою, ковиряючись в тарілці та роблячи вигляд, що це дуже цікаво.

Раптом тіні впали на стіл. Перед ними виросли Рон і Герміона.

​Рон підійшов зовсім близько. Він хотів трохи розрядити обстановку, пожартувати у своєму звичному стилі, щоб приховати ніяковість від того, що Гаррі тепер — дівчина-слизеринка.
Він не очікував, що Малфой виглядає так, ніби його щойно витягли з петлі.
​— Малфой, — сказав Рон низько, намагаючись додати голосу суворості, — не смій образити мою сестру. Бо будуть непереливки.

​Це був майже жарт, звична "братська" перепалка, але Драко сприйняв це як удар.

Він повільно підняв голову. Його очі були наповнені такою гострою сумішшю болю й ненависті, що Рон мимоволі зробив крок назад.
​— Візлі, — протягнув Драко, і його голос тремтів від прихованої люті. — Тримай свою бруднокровку і свою другу сестричку міцніше. Бо я сумніваюсь, що ви через тиждень взагалі згадаєте про цю «нову» родичку. Ви ж Слизерин вважаєте за бруд.
​Він зробив паузу, і його обличчя перекосилося від гіркоти.
​— А втім, ви майстри забувати. Подивися на себе! Подивися на Грейнджер! Вам же чудово живеться без Поттера, так? 
Жодних траурних стрічок, жодних сліз. Смієтеся, тримаєтеся за руки. Ви викреслили його, як стару помилку в зошиті!

​Герміона різко вдихнула, прикривши рот рукою. Рон почервонів, але не від гніву, а від шоку. Він знав, що Гаррі поруч, він знав правду, і ці слова Малфоя здалися йому верхом абсурду, хоча краєм свідомості він розумів, що Драко ж не знає.

​— Не тобі, Малфой, про це говорити! — вигукнув Рон, намагаючись захиститися. — Ти був його ворогом! Ти все життя його ненавидів! Ти був йому ніким, просто перешкодою під ногами!

​Драко підскочив так різко, що важкий стілець із гуркотом відлетів назад. Він стояв, важко дихаючи.
​— Я?! — голос зірвався на хрип. — Я ніколи не був його ворогом! Я... я...

​Він не міг договорити. Він не міг сказати "Я кохав його", не міг сказати "Я вмирав разом із ним".

​БАМ!

​Ложка Терри вдарилася об стіл так гучно, що замовкли навіть за сусідніми столами. Вона повільно підняла голову. Її зелені очі були глибокими, як лісове озеро в сутінках. 
Вона бачила Драко наскрізь — бачила його злам, його біль, його крик душі.
​— Драко, — сказала вона рівно. В її голосі була влада, якій неможливо було опиратися. 
— Ти обіцяв мені екскурсію.
Ми йдемо. Зараз.
​Драко завмер, ковтаючи повітря. Цей тон... цей спокійний, владний наказ діяв на нього протверезливо. Терра нахилилася до Герміони і, ледь ворухнувши губами, прошепотіла:
​— Можеш розказати йому. Потім. Коли охолоне.

​Герміона коротко кивнула, зрозумівши натяк. Вона знала: Рон має дізнатися про справжні почуття Гаррі до Драко, але не зараз, коли він готовий лізти в бійку.

​Терра підвелася, не зводячи очей із Малфоя.
— Ну що, ходімо?
​Вона підійшла і впевнено взяла його під руку. Цей жест був настільки інтимним і неможливим, що Рон розгублено кліпнув, проводжаючи їх поглядом. 
Драко застиг. Його шкіра палала від гніву, а її рука була прохолодною, наче весняний дощ. Цей контраст прошив його наскрізь, вимиваючи лють і залишаючи лише спустошення.

​Вони йшли напівтемними коридорами. Факели кидали тремтливі тіні на портрети, які шепотілися їм услід. Замок дихав магією, і Драко здавалося, що самі стіни дивляться на них із подивом.
​— Розкажи про себе, — нарешті видавив він, коли вони почали підніматися на Вежу Астрономії. Голос його був глухим, розбитим.
​Терра зупинилася, дивлячись у вікно на Чорне озеро. Вона почала розповідати. Про самотність поки росла і навчалася вдома, про батьків, яких бачила лише інколи, про відчуття, що ти завжди винна перед світом просто за те, що дихаєш. Вона говорила про Гаррі — про його шлях,але змінювала все під себе нову.
​Вона змінювала імена,  деталі, та загальна картина була однаковою. І чим більше вона говорила, тим сильніше Драко трясло. 
Це був не просто збіг. 
​ Звідки в неї цей погляд?
Я божеволію...» — думав він, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.
​Він боявся цієї дівчини, бо вона руйнувала його захист. 
Вона була занадто схожа на ту єдину людину, яку він не зміг врятувати, якій не зміг допомоги, і якій так і не встиг зізнатися.

Вони підійшли до високого вікна, де місяць кидав сріблясте, майже примарне світло на кам’яну підлогу.
Гоґвортс навколо них дихав прохолодою, і в цій нічній тиші кожен звук здавався занадто інтимним, занадто вагомим.
​Драко зупинився. Його пальці мимоволі стиснулися в кулаки. 
Весь вечір він боровся з шаленим бажанням просто втекти — і водночас не відпускати її ні на крок. 
Ця дівчина руйнувала його захисні бар'єри одним лише поглядом, і це лякало його до нестями.
​— Можна… запитання? — його голос був тихим, надломленим, наче він боявся, що відповідь розіб'є його на друзки.
​Терра повільно повернулася. Місячне сяйво висвітлило її обличчя, роблячи його майже неземним.
— Слухаю.
​Драко ковтнув важкий клубок у горлі. Він поглянув убік, на темні силуети веж, потім знову на неї. Питання вирвалося раніше, ніж він встиг себе зупинити. Це було безглуздо, зухвало, майже хворобливо.