13. Якщо гора не йде до пророка...

​Терра йшла повз столи, і простір навколо неї ніби вібрував. 
Вона не озиралася на шепіт грифіндорців і не зважала на зневажливі міни слизеринців. Вона бачила лише одну ціль.
​Драко сидів, заціпенілий, втупившись у тарілку з таким відчаєм, ніби на дні порцеляни був начерк плану втечі з цього божевілля. 
Він відчував, як вона наближається — не очима, а шкірою. 

Повітря навколо нього раптом стало солодким і терпким водночас.
​Терра зупинилася поруч. Короткий видих.
— Вільно? — її голос пролунав тихо, але для Драко він був як удар гонгу.
​Він підняв голову так різко, що хребці ледь не хруснули. 

Очі розширилися, сірий колір у них потемнів, ставши схожим на ртуть. 

Драко хотів щось відповісти — щось у стилі Малфоя, холодне чи зневажливе — але язик прилип до піднебіння, та  зміг лише коротко, рвучко кивнути.
​Терра сіла. Спокійно, плавно, наче все життя обідала під знаменами змії.
​— Я думав, що всі Візлі йдуть у Ґрифіндор, — кинув хтось із кінця столу з тією особливою слизеринською отрутою, що змушує слабких здригатися.
​Терра навіть не поворухнулася. Вона взяла прибори, і в її рухах була така впевненість, що Драко мимоволі затамував подих.
— Я сама обираю, де мені місце, — відрізала вона. Спокійно. Без виклику, але так, що питання знялося саме собою.
​Тиша за столом Слизерину стала майже фізично відчутною. 
А Драко... Драко відчував, як у нього починається тахікардія. Його серце гатило в ребра так сильно, що він боявся — цей звук почує вся Зала.
​Чому вона так схожа? Чому її присутність вивертає мене навиворіт? Це просто дівчина! — кричав він подумки, але його тіло говорило інше.

​Раптом професорка Макґонеґел, яка проходила повз, зупинилася прямо за спиною Терри. Драко напружився. Директорка нахилилася до дівчини, і в її строгому голосі промайнули нотки, які зазвичай призначалися лише для улюбленців.
​— Шкода, що не Ґрифіндор, — прошепотіла вона так, ніби хотіла щоб Драко чув кожне слово.

 — Але в Слизерині вже є ловець.
​Вона кинула пронизливий погляд на Малфоя, що  мало не задихнувся.
— Тому, думаю, ніхто не буде проти, якщо ти будеш ловцем Ґрифіндору.
​У Великій залі ніби стався безшумний вибух.

 Учні за іншими столами почали обертатися. 
Слизеринець-ловець у команді Ґрифіндору? 
Це було не просто порушенням правил — це було неможливим абсурдом.
​Драко дивився на Макґонеґел, і його мозок відмовлявся обробляти інформацію. 
Директорка говорила з цією дівчиною так, ніби вони мали спільне минуле довжиною в життя.
Жодної офіційності, жодного дистанціювання.

​— О, пане Малфой, — голос Макґонеґел став голоснішим, повертаючи його до реальності, — раз ви так чудово сидите поруч із міс Гаріо, то саме ви покажете їй замок і розкажете все необхідне. 
Побудете її опікуном на перший час.
​Виделка в руці Драко здригнулася.
— Що?! — вирвалося в нього раніше, ніж він встиг себе зупинити.
​— Ви ж не заперечуєте? — Макґонеґел підняла брову так, що заперечення означало б негайну страту через розстріл.

​Драко відкрив рот, закрив його, знову відкрив. 
Він подивився через залу на Рона та Герміону. 

Ті... вони посміхалися! Рон Візлі, який мав би спопелити його поглядом за те, що він сидить поруч із його «кузиною», просто спокійно жував свій пиріг.
​А Терра... Боже, вона просто їла.
​Це виводило його з рівноваги найбільше. 

Вона їла так само, як Він. 
Швидко, зосереджено, трохи нахиливши голову, ніби весь світ навколо перестав існувати, і залишилася тільки тарілка. 
Це був жест Гаррі. Його манера ігнорувати всесвіт, коли він голодний.

​Драко відчув, як по спині побіг холод.
Це просто збіг. Це всього лише дівчина. 

Малфой, ти псих, ти просто шукаєш його в кожному русі!
​Але серце не слухалося. Вони сиділи так близько, що він відчував тепло її тіла.

​Терра залишалася зовні непохитною. Але всередині вона чула кожен удар його серця, відчувала кожну вібрацію його сум'яття. Вона знала, що робить. 
Якщо гора не йде до пророка — пророк іде до гори.

​Вона прийшла в Слизерин, щоб бути в його тіні. 
Щоб дивитися в ці сірі очі, в яких застиг біль, і поступово, крок за кроком, витягувати його з тієї прірви, в яку він сам себе загнав на її могилі.
​Вона знала, що Драко Малфой — єдина людина, яка відчула її справжню, навіть не бачачи. І тепер вона не дасть йому шансу втекти від цього божевілля.

​— Дякую за майбутню компанію, опікунчику, — тихо сказала вона, не піднімаючи очей від тарілки, і легко посміхнулась, але Драко готовий був заприсягтися, що почув у її голосі ту саму єхидну нотку, яку так ненавидів і за якою так безмежно сумував.