11. Очі, які не мали існувати

​Потяг гуркотів, але Драко не чув звуку коліс. 

Він сидів у купе, втупившись у вікно, де миготіли розмиті пейзажі Британії, але бачив лише смарагдовий спалах.
​Його "друзі" обговорювали канікули, нових професорів та дивне відчуття від повернення в школу через рік, де більше не було війни.
Та Драко був не з ними. 
Він був там, на платформі, де світ на кілька секунд стиснувся до розміру однієї людини.

​Перед очима стояла вона.

​Дівчина. Незнайомка. 
З тими самими очима.
​«Це просто галюцинація», — думав Драко, до болю стискаючи пальцями коліна. 
— «Я бачу його очі в кожній тіні на цвинтарі, а тепер мій мозок почав підставляти їх живим людям. 
Я просто збожеволів. Це офіційно».

​Він знову і знову прокручував у пам'яті той момент: як вона нахилилася, як їхні руки торкнулися — і цей дотик відгукнувся в його тілі таким жаром, ніби він доторкнувся до оголеного нерва. 

А потім вона підняла голову.

​Як це можливо?
​Він притиснув долоні до скронь. 
Це ж не він. Це дівчина. Гаррі — чоловік. Гаррі — мертвий. 
Він власноруч клав квіти на його могилу. Він бачив напис на камені. 
Смерть — це крапка, а не три крапки.
​— Я зовсім з’їхав із глузду, — прошепотів він так тихо, що звук потонув у гуркоті потяга.

​Який до біса Поттер? 

Це просто нова учениця. 

Можливо, далека родичка Візлі чи Грейнджер, бо це логічно, якщо вони вже підбігли до неї. 
А можливо, просто випадковий збіг генетики, який вирішив познущатися з його і так понівеченої психіки. 
Але його серце, на відміну від розуму, не хотіло слухати логіку. 
Воно билося так, ніби впізнало когось рідного.
​Він згадав її обличчя. 
Було в ньому щось таке... знайоме. 

Не копія, ні. 
Але лінія щелепи, якась особлива впертість у вигині губ... Навіть окуляри.
​І ім’я.
​Терра.

​Він вимовив його про себе, і воно раптом здалося йому напрочуд теплим. Наче воно пасувало до цієї магії, яку він відчув на платформі. 
​Блейз Забіні кинув на нього швидкий погляд.
— Ти що, Малфой, закохався? — кинув він жартома, помітивши дивну напівусмішку на губах друга.
​Драко не відповів.

 Він був занадто зайнятий спробами склеїти докупи власну свідомість.
Він відчував себе так, ніби тріщить по швах. 
Друзі, що сиділи поруч, здавалися йому чужими. Вони не знали про його нічні вилазки. 

Не знали, що він розмовляв із каменем. Вони бачили в ньому лише «того самого Малфоя» — холодного й непробивного.
​Але під цією маскою все кричало.

​Щоб розірвати тишу, Теодор Нотт, який завжди любив бути в центрі уваги, розлігся на сидінні й кинув:
— Ну… хоч щось добре сталося за цей рік. Поттер здох. Нарешті світ очистився від цього святоші.
​Хтось у купе хмикнув. І раптом всі почали сміятися, вигукуючи різні звуки.
​А Драко… Драко застиг.
​Це було так, ніби в нього влучило закляття.
Повітря навколо стало густим і крижаним.

 Він повільно підняв голову, і друзі миттєво замовкли. 
Вперше за довгий час у його погляді було щось живе. 

Щось дике й смертельно небезпечне.
​Він повільно дістав паличку. 

Його рука не тремтіла, коли він наставив її прямо в обличчя Теодора.
​— Ще раз, — сказав він голосом, що нагадував шелест сухого листя на могилі. 

— Ще раз ти відкриєш свій брудний рот і скажеш щось подібне про нього... і ти здохнеш раніше, ніж встигнеш договорити речення.

​У купе запала мертва тиша.
Теодор зблід так, що став схожим на привида. Блейз затамував подих. 
Навіть пилинки в сонячному промені, здавалося, застигли.
​Драко сидів нерухомо, але всередині нього вибухала наднова. 

Гнів, біль, нескінченна туга і ця нова, божевільна зацікавленість дівчиною з зеленими очима злилися в один потік.
​Він повільно опустив паличку.
— Не смій. Ніколи, — додав він.
​Він знову відвернувся до вікна. 

Його друзі більше не жартували. 
Вони побачили те, чого не бачили роками: Драко Малфой змінився. Він став непередбачуваним.

​І здається причиною цього була не лише смерть Гаррі Поттера. 
Ще однією причиною неочікувано стала дівчина, чиє ім’я тепер пульсувало в його думках.

​Терра.

​Він не вірив у дива.
Він вірив, що він збожеволів.

 Але це божевілля було єдиним, що змушувало його серце знову битися.