10. Знову платформа дев’ять і три чверті

​Життя продовжувалося.
Воно котилося вперед, як важкий залізничний склад, випускаючи клуби чорного диму і не звертаючи жодної уваги на тих, хто випав на узбіччя або застряг у минулому. 
Для всіх навколо цей рік став символом відродження, початком чогось світлого і чистого, але для Терри він був початком великої, майстерно виплеканої брехні.

​Рон і Герміона нарешті дозволили собі те, про що мріяли довгі роки  — бути просто щасливими та закоханими. 
Вони трималися за руки так міцно, ніби їхні долоні були єдиним якорем у цьому новому, мирному світі. 
Терра бачила, як вони переглядаються: у погляді Рона більше не було невпевненості, а Герміона більше не намагалася контролювати кожен крок.
Їхні сварки тепер закінчувалися не образами чи багатоденним мовчанням, а тихими поцілунками в затишних кутках «Нори». 
Спостерігаючи за ними крізь призму свого нового обличчя, Терра відчувала щиру радість, змішану з легким сумом. 
Вони заслужили на цей спокій. 
Вони вибороли своє право на звичайне щастя.

​Джинні повернулася до Діна Томаса. 
Це було правильне, здорове рішення, хоча спочатку воно й здивувало оточуючих. 
У їхньому сміху було стільки легкості, якої Джинні ніколи не мала з Гаррі — символом виживання, на чиїх плечах лежала доля світу. 
Дін не чекав від неї подвигів, він просто любив її. 
Терра бачила, як вони знову знаходять спільний ритм, і в грудях ставало тепло: її «смерть» звільнила Джинні від тягаря бути «дівчиною героя».

​Навіть Джордж… Навіть він почав повільно виходити з густої, задушливої тіні втрати Фреда. 
Його жарти в магазині ставали сміливішими, хоч і втратили колишню безтурботність.
Погляди, які він кидав на Анджеліну Джонсон, ставали теплішими, у них з’являлася надія.
Його сміх став іншим — тихішим, з невловимою ноткою суму, що назавжди оселилася в кутиках очей, але він був живим.
І це було найголовніше.
​Усі рухалися вперед. 
Усі знаходили нові сенси. 
Усі, крім Терри.
Її розривало зсередини. 
Що ближче був її перший день у школі — то гучніше кричав страх у її підсвідомості.
Бо Гоґвортс означав повернення в декорації її минулого життя. 
Бо Гоґвортс означав неминучу зустріч. 
Бо Гоґвортс означав Малфоя.

​Її легенда була розроблена бездоганно, за участю Кінґслі та Герміони. 
Терра Гаріо — сирота, далека родичка Візлі, донька сестри Артура, яку роками переховували й виховували в ізоляції через нестабільний магічний дар.
Трагічна автокатастрофа, опіка найближчого родича, перший рік у британській магічній школі, але одразу на випускному курсі через вік та домашнє навчання. 
Все було логічно. 
Кожен документ, кожен спогад, підкріплений фальшивими свідченнями. Все безпечно.
Але під цією ідеальною легендою ховалася правда, яка пекла легені щоразу, коли вона робила вдих.

​Платформа дев’ять і три чверті зустріла їх звичним хаосом, який зараз здавався Террі майже сакральним. 
Свист потяга, густий запах вугільного диму, крики сов, що перегукувалися над головами, і метушня сотень родин. 
Вони пройшли крізь магічний бар’єр, і Терра на мить заплющила очі, вдихаючи це повітря — суміш тривоги та очікування.

«Я повернувся... Повернулася», — виправила вона себе в думках, відчуваючи, як важка валіза відтягує руку.

​Джинні, яка тримала її під руку, допомагаючи орієнтуватися в натовпі, раптом різко зупинилася. 
Її обличчя просіяло, коли вона побачила високу постать Діна біля одного з вагонів.
— Ой, Терро, сонечко, вибач! Я… я обіцяла зайняти нам місце, але я піду в купе до Діна! Побачимось пізніше, добре? — вона вже бігла, не чекаючи відповіді, її руде волосся миготіло в натовпі, як вогник.

​Терра лише усміхнулася їй услід. 
Вона озирнулася навколо, і на мить їй здалося, що вона дивиться старий кінофільм про своє власне минуле. Підлітки сміялися, батьки давали останні настанови, Невілл Лонґботтом намагався впіймати свою жабу...
Все було таким самим, але вона була іншою. 
Вона була Террою — дівчиною, якої не існувало ще рік тому.
​І саме в цю мить, коли вона намагалася впоратися з лавиною спогадів, хтось випадково штовхнув її плечем. 
Удар був несильним, але несподіваним у цій тисняві. 
Окуляри —  злетіли з її носа й зі дзенькотом упали на кам’яну підлогу.

​— Перепрошую, я не хотів... — почувся голос, від якого в Терри похололо в животі.
Вона автоматично нахилилася, щоб підняти їх, керована інстинктом. 
І той, хто її зачепив, теж миттєво присів поруч, намагаючись допомогти.
​Їхні руки торкнулися одночасно на холодному камінні платформи.
Це було як удар стихійної магії, як розряд струму, що пройшов крізь кінчики пальців прямо до серця. 
Пальці Терри торкнулися холодної, блідої шкіри Драко, і по всьому тілу прокотилася хвиля нестерпного жару.
Вона різко підняла голову, забувши про обережність.
​І зустріла його погляд.
Сірий. Наче штормове небо над північним морем. 
Глибокий, різкий і такий знайомий, що в Терри перехопило подих. 
Вона відчула його запах — аромат дорогої м’яти, холодного вітру й чогось ледь вловимого, терпкого, що пахло саме так, як пах Малфой у її найінтимніших снах.

Світ навколо вибухнув мільйоном звуків — гудками, криками, сміхом — а потім раптом затих, стиснувшись до однієї точки. Залишився лише він.

​Вона не могла дихнути. Її очі — зелені очі Гаррі Поттера, які не змогло змінити жодне зілля, лише трохи приховані новою формою обличчя — впилися в його риси.

Драко виглядав ще виснаженішим, ніж тоді, коли вона спостерігала за ним на цвинтарі. 
Блідіший, ніж зазвичай, із темними колами під очима, які свідчили про безсонні ночі.
​Вона не могла ворухнутися. 
Наче час застиг, перетворившись на в’язкий бурштин. 
Кожна секунда розтягувалася в нескінченність, дозволяючи їй вбирати кожну лінію його обличчя.
Драко Малфой тримав її окуляри в руці, і вона бачила, як його пальці ледь помітно тремтять. 
Він дивився на неї з такою силою, ніби намагався розгадати давню, небезпечну загадку, яку його розум відмовлявся приймати. 
У його очах на мить промайнуло щось болісне — спалах впізнавання, настільки дикий і нелогічний, що він миттєво спробував його загасити холодною маскою.
​Рон підхопив Терру за лікоть, виводячи її з цього небезпечного заціпеніння.
— Ти в порядку? — запитав він з підозрою, кидаючи ворожий погляд на Малфоя.
Герміона теж підійшла, інстинктивно закриваючи Терру собою від зайвих очей.
— Терро, що сталося? 
​Але Терра не чула друзів. Її вуха наповнював лише глухий шум власної крові.
Вона бачила тільки його — Драко, який повільно, наче через силу, простягнув їй окуляри.
— Тримай, — сказав він.
​Його голос прозвучав низько, майже по-діловому, але в ньому бриніла така натягнута струна, що Террі здалося — зараз він зламається, розсиплеться на шматки прямо перед нею. 
Драко віддав окуляри, різко розвернувся й пішов у бік вагонів Слизерину, не озираючись, тримаючи спину прямою, як натягнутий лук.
​А вона стояла посеред натовпу, стискаючи дужки окулярів так міцно, що вони впивалися в долоню, і відчувала, як її серце б’ється десь у самому горлі. 
Він не впізнав її. Не міг впізнати фізично. Але те, як він дивився… 
Те, як його магія на мить зрезонувала з її власною…
Терра зрозуміла: цей рік у Гоґвортсі не буде просто роком навчання. 
Це буде рік виживання для її серця, а можливо, і для її життя, адже вона більше не могла і не хотіла тікати.