8.Дівчина, яка народилася вдруге

​Перші тижні після переродження були для Терри схожі на хаос. Але цей хаос не мав нічого спільного з битвами чи втечею від смертежерів. Це був теплий, домашній, іноді до абсурду смішний хаос «Нори».
​Герміона взяла на себе роль наставниці з такою фанатичною серйозністю, ніби готувала Терру до іспиту на звання Верховного чарівника. 
Джинні,  як не дивно, стала найкращою сестрою, яка знала тисячу секретів, про які не писали в жодній книзі. 
Моллі опікувалася нею так, наче хотіла відгодувати й захистити від усього світу одразу.
​А Рон… Рон став тим, ким стають усі брати, коли в домі з’являється ще одна дівчинка: вічним носієм пакетів, моральною підтримкою та головним критиком, який завжди бурчав: «Ні, це занадто коротке, ти нікуди в цьому не підеш».
​Терра вчилася жити заново. 
Вчилася сміятися по-новому (бо тепер сміх не хрипів у грудях, а дзвенів), вчилася рухатися, навіть сидіти інакше — бо центр тяжіння змістився, а шкіра стала настільки чутливою, що кожен дотик тканини відчувався як легкий розряд магії.
​
​Одного ранку Герміона з урочистим виглядом поставила перед нею коробку.
— Це… — вона зробила драматичну паузу, — бюстгальтери.
​Терра подивилася на мереживо й кісточки так, ніби там лежали живі інферії, готові напасти.
— Я… справді повинна це носити? Хіба магія не може просто… ну, тримати все на місці?
​— Магія — може, — відрізала Герміона, витягуючи одну з моделей. — Але це частина твого нового «я». І, повір мені, якщо ти вирішиш пробігтися сходами без нього — тобі буде боляче.
​— Що саме буде боляче? — з підозрою запитала Терра.
— Все, — серйозно кивнула Герміона. — Просто одягни це.
​Терра важко зітхнула, закриваючи обличчя руками.
— Герміоно, можна я просто повернуся назад у кокон?
Там було темно, тихо і не треба було думати про кісточки в білизні.
​Герміона засміялася так щиро, що Терра не витримала й теж усміхнулася. 
​
​Потім була Джинні. Вона влетіла в кімнату, наче ураган, тримаючи в руках пакет із цупкої тканини.
— Терро, ти не повіриш! Я знайшла ідеальні джинси для твоєї фігури, і не тільки джинси!
​— Для моєї чого? — Терра заплуталася у власних ногах, намагаючись встати з ліжка.
— Фігури. Ти тепер маєш вигини, сонечко.
І вони, до речі, просто класні.
Тобі пощастило — магія виліпила тебе ідеально.
​Терра почервоніла так густо, що щоки почали пекти.
— Джинні, припини... це просто  реально дико і дивно чути. Я ж... ну, ти знаєш.
​Джинні раптом зупинилася і сіла поруч на ліжко. Її погляд став серйозним, майже ніжним.
— Знаєш, я колись думала, що між нами з Гаррі було щось романтичне. Що я кохаю його.
Терра завмерла, не знаючи, куди подіти очі.
​— Але тепер, дивлячись на тебе... я розумію: ні.
Ми просто були дітьми, які шукали підтримки під час війни. 
Ми плутали емоції. 
А ти... — Джинні взяла її за руку. — Ти мені зараз ближча, ніж Гаррі був будь-коли. Мені легше з тобою. Ти справжня.
​Терра відчула, як у грудях розливається щось солодке й тепле.
— Я теж рада, що ти поруч, — прошепотіла вона. — Я боявся... боялася, що ти зненавидиш мене за те, що я «став» іншою.
​— Дурненька, — Джинні обняла її. — Ти не могла стати іншою, адже ти є ти...

​Рон спершу поводився так, наче кімната Терри була замінована. 
Він стукав десять разів, перш ніж зайти.
— Я… е-е… приніс… це… — він тицьнув пакет із новими кедами, втупившись у підлогу.
​— Роне, — зітхнула Джинні, — ти можеш підняти погляд. Вона одягнена. 
Вона не вибухне, якщо ти на неї подивишся.
​— Я не про це! — Рон почервонів до кінчиків вух. 
— Це просто… ну, це Гаррі, але не Гаррі! Мерліне, мої мізки зараз розплавляться!
​Терра не витримала й розреготалася.
— Роне, я все ще я. Просто… з невеликим апгрейдом.
​Рон нарешті підняв погляд. Він довго знову вивчав обличчя Терри — ці знайомі очі на новому, ніжному обличчі.
І раптом усміхнувся — по-справжньому, як колись у наметі під час їхньої втечі.
— Ти справді Гаррі...
​І з того дня все стало на свої місця. Візлі прийняли її повністю. 
Терра більше не була «Обраним», вона була частиною сім’ї. Ще однією дівчинкою, про яку треба було турбуватися.

​Але поки вони їздили за покупками, сперечалися про колір лаку чи вчилися заплітати коси, Драко Малфой кожної суботи приходив до могили Гаррі.
​Артур Візлі бачив його кілька разів, коли перевіряв чи не паклюжать могилу. 
Бачив, як бліднуть щоки юнака, як тремтять його руки, коли він кладе квіти на білий мармур. Артур бачив цей біль, але не розумів від чого він, і мовчав.
​Він не сказав Террі. Не тому, що хотів приховати правду, а тому, що не знав, як пояснити дівчині, яка щойно почала жити, що її колишній ворог щотижня наче вмирає на її могилі від нерозділеного горя.
​Ця таємниця висіла в повітрі «Нори», як грозова хмара, яку ніхто не хотів помічати.

​Одного ранку Терра прокинулася з відчуттям, що стіни «Нори", починають на неї тиснути. 
Нове тіло, новий одяг, нове ім’я — усе це було чудовим, але воно не давало відповіді на питання: що залишилося від Гаррі?
​— Я хочу поїхати в Ґодрикову Долину, — сказала вона Герміоні за сніданком. Її голос був тихим, але в ньому бриніла сталь, яку не змогло стерти навіть переродження. 
— Хочу побачити батьків. І… свою могилу.
​Герміона на мить завмерла з горнятком у руках, її очі наповнилися тривогою.
— Я поїду з тобою. Тобі не варто бути там самій у вигляді.
​— Ні, — Терра похитала головою, і пасмо чорного шовковистого волосся лоскотнуло щоку. 
— Я хочу сама. Мені потрібно зрозуміти, хто я тепер, стоячи над власним камінним ім’ям.
​Вона взяла старий плащ-невидимку — єдину річ, яка залишилася незмінною, — стиснула нову паличку й перемістилася.

​Ґодрикова Долина зустріла її кришталевою тишею. Повітря було вологим, пахло скошеною травою та вічністю. 
Терра йшла знайомою стежкою, відчуваючи дивний дисонанс: її ноги тепер ступали легше, хода була м’якшою, але серце все так само стискалося від наближення до могили рідних.
​Вона майже підійшла до могили батьків. Але щойно вона зробила крок щоб наблизитись до білого мармуру, який мав позначати її власний спокій, вона завмерла.
​Вона була не одна.
​На лаві навпроти могили Гаррі Поттера сидів Драко Малфой.
​Терра відчула, як усередині все обірвалося. 
Вона миттєво сильніше загорнулася в плащ-невидимку, затамувавши подих. Серце билося так несамовито, що їй здавалося — цей звук відлунює від кожного надгробка.
​Драко виглядав жахливо. Його обличчя, завжди гостре й аристократичне, тепер здавалося виснаженим, майже прозорим. Він не плакав і не кричав. Він просто сидів, зсутулившись, і тихо, ледь чутно говорив до білого каменю.
​Терра підійшла ближче, намагаючись не шелестіти травою. На плиті лежали квіти. Прості, польові білі квіти.
​Звідки? Звідки він знає, що я люблю саме такі?
​Драко нахилив голову, і сонячний промінь висвітив його бліду шкіру.
— Я не знаю, чому ти не даєш мені спокою, Поттер, — прошепотів він, і в цьому шепоті було стільки втоми, що Терру пробрало до кісток. 
— Ти ж завжди був вискочкою. Навіть після смерті ти лізеш у мої сни. Я прийшов сказати, що ненавиджу тебе за те, що ти постійно в моїй голові. 
Але… я все одно прийду знову. 
Поки є час перед школою. Поки не зрозумію, чому без твоєї дурної пики цей світ став просто купою каміння.
​Терра затулила рот рукою, щоб не скрикнути від шоку.
Він приходить… Він розмовляє зі мною. Він… він, що страждає!?
Вона бачила Драко різним: злим, наляканим, підлим. 
Але ніколи — таким розбитим.
Це не було каяттям перед героєм. 
Це була особиста, інтимна туга за кимось, кого він втратив.
​Раптом Драко різко повернув голову в її бік. 
Погляд його сірих очей був настільки гострим, що Терра відчула себе голою, попри плащ.
​Вона завмерла, перетворившись на статую. Драко дивився прямо на неї. Прямо в точку, де під невидимою тканиною тремтіла дівчина з очима Гаррі Поттера.
​Але він не бачив її. Магія плаща була бездоганною.
​Драко нахмурився, вдивляючись у порожнечу.
— Дивно… — прошепотів він, і на його обличчі промайнула тінь надії, яка миттєво згасла. 
— Наче хтось є… Наче повітря пахне тобою.
​Він сумно струснув головою і гірко всміхнувся самому собі.
— У мене вже глюки, Поттер. Чудово. Скоро я приєднаюся в палаті до божевільних Лонґботомів.