7.Могила, якої не мало бути

​Навчальний рік у чужій школі закінчився так само порожньо, як і почався. Драко не відчував ні радості від завершення іспитів, ні полегшення від повернення додому. Лише втому, що в'їлася в кістки, і важкий, холодний тягар у грудях, який не давав зробити повноцінний вдих.

​Маєток привітав його склепінною тишею. Батько годинами розлого говорив про нові політичні альянси та плани на майбутнє, мати — про те, як важливо відновити репутацію роду... але Драко чув лише одне, що пульсувало в скронях у такт серцю:

​Поттер помер. Поттер мертвий. Поттера більше немає.

​Це слово стало його персональним дементором. 
Воно не відпускало, висмоктуючи всі фарби зі світу. Воно стояло за спиною, коли він намагався заснути, і першим вітало його вранці.

​В перший же вечір канікул, коли Луціус пішов до кабінету, Драко накинув старий дорожній плащ.
Він не знав, чи вистачить йому мужності, але знав: якщо він не побачить докази, він просто перестане існувати.
​Він знав, куди йде. 
Не до Міністерства з їхніми фальшивими некрологами. Він пішов до тих, хто був для Поттера справжньою сім’єю.
​Дім Візлів
​Він постукав у двері «Нори». 
Дерево під кісточками пальців здавалося занадто реальним, занадто живим. Двері відчинилися миттєво, наче його чекали.
​На порозі стояв Джордж Візлі. 
Його погляд, який раніше був дзеркалом вічних жартів та сміху, став схожим на розбите скло — гострим і холодним.
​— Малфой, — виплюнув він це прізвище, наче шматок бруду. 
— Якого біса тобі тут треба? 
Тобі мало було того, що ви зробили?
​Драко ковтнув сухий клубок у горлі.
Його руки тремтіли в кишенях плаща.
— Мені потрібно… знати, — голос зірвався, ставши хрипким. 
— Де він? Де він похований?
​Джордж примружився, в його очах спалахнула небезпечна іскра.
— Навіщо? Щоб переконатися, що він справді в землі і більше не завадить твоїй "чистокровній" величі?
- Чи хочеш піти і плюнути на його могилу?
​Драко здригнувся, наче від ляпаса.
— Ні... — прошепотів він, і в цьому шепоті було стільки болю, що Джордж на мить завагався. — Я просто... я хочу...
​— Ти нічого не отримаєш від нас, Малфой, — відрізав Джордж, уже беручись за ручку дверей. 
— Ти не маєш права торкатися навіть пам'яті про нього.
​Він уже майже грюкнув дверима, коли з глибини будинку пролунав спокійний, але непохитний голос:
— Джордже, досить. Відійди.
​Артур Візлі підійшов до порога. 
Він витер руки об кухонний рушник і подивився на Драко. В його очах не було ненависті.
Тільки глибока, вселенська втома та дивне розуміння.
​— Я чув вашу розмову, — сказав він тихо. — І я думаю, Джордже, що він прийшов не як ворог.
​Джордж зиркнув на батька, важко видихнув, але зробив крок назад, зникаючи в темряві коридору. Артур вийшов на ґанок, зачинив за собою двері, відрізаючи їх від решти світу.
​— Ти хочеш попрощатися, так? — запитав він, дивлячись Драко в обличчя. — Сказати те, чого не встиг, поки він міг тебе чути?

​Драко опустив погляд на свої носки чобіт. Він відчував, як сльози підступають до горла.
— Так, — ледь чутно видихнув він.
​Артур кивнув, наче це була найприродніша річ у світі.
— Ходімо.

​Ґодрикова Долина
​Вони перемістилися туди в тиші.
Ніч була прозорою, зоряною та напрочуд спокійною. Повітря пахло скошеною травою та старим камінням цвинтаря. Артур вів його вузькою стежкою, а Драко здавалося, що кожен його крок важить тонну.
​Він упізнав це місце, бачив його в старих газетах батька. Могила Лілі та Джеймса Поттерів. 
А поруч — новий камінь. Сліпучо-білий мармур, що відбивав місячне світло.
​Гаррі Джеймс Поттер
Жив, як світло. Пішов, як герой.

​Артур зупинився за кілька метрів.
— Я залишу тебе тут, сину, — сказав він м’яко, поклавши руку Драко на плече. — Скільки б часу тобі не знадобилося. Будь спокійним.
​Він пішов до виходу, і Драко залишився наодинці з тишею, від якої дзвеніло у вухах.
​Він стояв перед могилою, не знаючи, що робити зі своїм диханням, яке стало занадто гучним.
— Це ти? — прошепотів він, падаючи на коліна прямо в сиру землю. — Справді ти? Тут, під цим холодним мармуром? Ти, який ніколи не міг всидіти на місці?

​І в ту саму мить у грудях щось солодко й болюче сіпнулося. Тепло. Ледь відчутне, але воно розлилося венами, наче магія Поттера, яка завжди іскрила поруч, раптом торкнулася його зсередини. Драко різко вдихнув, вхопившись за край плити.
​— Поттер, чому моя душа ніби шепоче мені, що ти... ти живий? — серце забилося об ребра. 
— Це ж неможливо... я ж бачу камінь... ти ж тут...
Боже, Малфой, в тебе вже зовсім дах їде!...
​Він провів тремтячими пальцями по викарбуваних літерах.
В його руках, наче з нізвідки, з'явилися квіти. 
Прості польові ромашки та волошки. Улюблені квіти Гаррі. Драко не пам'ятав, звідки він це знає. Можливо, підгледів колись у Гоґвортсі, а може, просто відчув.
​Він поклав їх на білу поверхню.
​— Я не знаю, що з тобою сталося насправді, — сказав він, і перша сльоза впала на землю. 
— Але мені чомусь здається, що ти не пішов. Не зовсім. Ти не міг просто так здатися, Поттере. Це було б занадто просто для тебе.
​Нічний вітер ворухнув високу траву навколо, наче погладив його по волоссю.
​— Я буду приходити, навіть якщо ти будеш проти, — прошепотів Драко, стискаючи кулаки. 
— Щотижня. Поки не зрозумію, що це за магія в моїх грудях. Поки не навчуся дихати без болю. Якщо взагалі зможу.
​Він підвівся, востаннє глянув на напис, який здавався йому найбільшою брехнею у всесвіті, і пішов геть.

​Малфой приходив знову. І знову. І знову.
​Він розповідав могилі про все.
Про те, як Люціус сердиться через його мовчання. 
Про те, що він ненавидить тишу в бібліотеці. 
Про те, як йому не вистачає того дратуючого «Малфой!», яке раніше було сенсом його дня.
​Він говорив так, ніби Гаррі сидів поруч на траві. Ніби слухав, примруживши очі. Ніби от-от мав перебити його своєю черговою  дурістю.
​І кожного разу, коли Драко йшов додому, в його душі залишалося одне й те саме вперте, дике, ненормальне відчуття:
​Поттер живий.
​Він не знав як. Він не знав де. Він бачив могилу на власні очі, але серце, душа кричало інше.
​Це було точно повне божевіллям. 
Але це було єдине, що тримало його на плаву в цьому світі без Гаррі.