6. Три місяці тиші

​Три місяці до кінця навчального року стали для Драко Малфоя не просто випробуванням — вони стали повільною, витонченою мукою. 
Він ніс її мовчки, стиснувши зуби, не дозволяючи жодній тріщині проступити на ідеально холодній масці аристократа. 
Але всередині ця маска вже давно розсипалася на гострі скалки, що впивалися в саме серце.
​Він ходив коридорами чужої школи, як привид, що застряг між світами. 
Тихий. Блідий. Настільки відсторонений, що здавався неживим. Учні мимоволі відступали, коли він проходив повз. 
Вони більше не бачили в ньому загрози чи ворога — вони бачили порожнечу. 
Наче його тінь продовжувала рухатися, а душа вже давно пішла слідом за кимось іншим.
Його Гоґвордські "друзі" жодного разу не зв'язалися з ним, не дали про себе жодної звістки, але, йому було байдуже...
​Він зовсім перестав спати.
Ночами Драко лежав у темряві, не кліпаючи, і слухав, як старий годинник у коридорі відбиває секунди. 
Кожна з них падала в тишу, як крапля розплавленого свинцю. Час розтягнувся, став в’язким і гірким.
​Він думав. Занадто багато думав.
​Спершу його думки були про смерть — про її несправедливість і раптовість. 
Потім — про Гаррі.
А потім він почав препарувати їхнє минуле, витягуючи на світло кожен спогад, кожен жест, кожне слово. 
І чим більше він дивився назад, тим ясніше бачив істину, від якої раніше тікав.
​Вони ніколи не ворогували по-справжньому.
​Так, були злі слова. 
Були образи, кинуті в обличчя. 
Були прокльони, що розривали повітря, і дуелі, де іскри сипалися з паличок. 
Але тепер усе це здавалося лише дитячою грою. Це був їхній спосіб торкатися один одного, не порушуючи правил своєї касти. 
Дика, відчайдушна спроба привернути увагу. Кожен поштовх у коридорі, кожен вигук «Поттер!» був лише приводом, щоб змусити іншого подивитися в очі.
​Вони росли завдяки один одному. Гаррі був тим світлом, що випалювало в Драко все зарозуміле, змушуючи його ставати кращим — сильнішим, сміливішим, чеснішим.
Поттер був його мірилом.
А він… він був для Гаррі постійним викликом. Він дратував його, ламав його самовпевненість, змушував думати і загартовуватися в боротьбі.
​Вони були ідеальними протилежностями. Але саме такими, що створюють рівновагу всесвіту. 
Магнітами, які притягувалися з такою силою, що іскри летіли на всіх навколо.
​І тепер, коли Гаррі не стало, Драко відчував, ніби хтось грубо розрізав його навпіл і забрав найкращу частину.
Ту, що давала йому сенс бути кимось більшим, ніж просто Малфоєм.
​Він не міг це пояснити вчителям, які стурбовано питали, чи все гаразд. 
Не міг пояснити учням, які шепотілися за спиною, що він став «як привид». 
Бо правда була занадто інтимною, занадто болючою, щоб надати їй подоби слів.
​Він підходив до дзеркала і бачив у відображенні лише оболонку. 
Зникла навіть злість — вона випарувалася разом із надією знову побачити цей впертий погляд зелених очей.
​Бо всередині нього пульсувало лише одне, як відкрита рана: Гаррі Поттера більше немає.
​І з кожним днем ця думка ставала гострішою. Вона розрізала його на шматки, поки не залишила лише голу істину, яку він більше не міг заперечувати:
​«Я не ненавидів його. Я ніколи не ненавидів його. Я жив лише тому, що десь поруч дихав він».
​Три місяці тягнулися, як три століття в пеклі.
І кожного ранку Драко Малфой прокидався з одним і тим самим крижаним відчуттям у грудях:
​«Я більше не знаю, хто я без нього.
І я не впевнений, що хочу це знати».

​Він не знав, що в цей самий час, на іншому боці країни, Герміона Грейнджер вперше допомагає дівчині на ім'я Терра обрати нову сукню.
Він не знав, що доля вже готує йому удар, який поверне йому здатність дихати — але зовсім інакше.