5. Коли новина перерізає повітря

За 30 днів до того, як прокинулась Терра...

​Минуло пів року після Битви за Гоґвортс. Пів року з того дня, як Темний Лорд упав, перетворившись на попіл.
Пів року, відколи ім’я «Малфой» перестало бути гарантією влади, а стало шепотом, від якого люди гидливо відверталися.
​Драко сидів у бібліотеці чужої школи — старої, поважної, з холодним каменем і високими вікнами.
Але тут не було жодного спогаду, який би належав йому. Його відправили сюди «на рік», «поки все вляжеться». 
Офіційно — для завершення освіти. Неофіційно — щоб він просто не муляв очі переможцям.

​Він сидів за столом, розкривши підручник, але не читав. 
Погляд безцільно ковзав по рядках, не чіпляючись ні за зміст, ні за реальність.
Гоґвортс снився йому щоночі. 
Коридори, вежі, сміх і крики...
І завжди — він.
​Гаррі Поттер.
​Не як «Обраний». Не як ворог.
А як хлопець, який дивився на нього так, ніби бачив крізь усі маски, що Драко роками клеїв на своє обличчя.
​Чому ти завжди лізеш у вогонь, Поттере? Чому ти не зламався в маєтку, коли я міг здати тебе одним словом? Чому ти дивився тоді на мене так, ніби я твоя остання надія?
​Драко ненавидів ці питання. 
Бо відповіді на них пекли десь глибоко під шкірою.
Він закрив книгу. 
Тиша в бібліотеці була іншою — порожньою. 
За вікном на чужих мітлах літали учні, чиїх імен він не знав. 
Вони знали його — і уникали.
«Малфой». «Той, хто служив темряві». 
Він чув цей шепіт усюди, але вже не реагував. Втомився.
​Того дня його викликали до директора. Драко відчув, як серце стислося від недоброго передчуття ще до того, як він торкнувся ручки дверей.
У кабінеті, крім директора, був Люциус.
​Батько виглядав старішим на десять років. Постава лишалася рівною, але в очах оселилася втома, якої Драко ніколи не бачив раніше.
​— Пане директоре, — ввічливо кивнув Драко.
— Містер Малфой, — директор відповів сухо.
— Ваш батько просив приватної розмови. Я залишу вас.
​Двері зачинилися. 
Тиша стала майже фізично відчутною. Драко стояв посеред кабінету, не в силах поворухнутися.
​— Батьку? — нарешті вимовив він.
​Люциус подивився на сина довгим, оцінюючим поглядом. 
Наче намагався побачити, чи не розсиплеться Драко від того, що зараз почує.
​— Драко, — голос батька був тихим, позбавленим звичної величі. 
— Сідай.
​Драко сів. Пальці мимоволі вчепилися в підлокітники стільця. Серце билося так швидко, що здавалося, воно от-от проламає ребра.
​— Щось сталося? — він намагався звучати рівно, але голос зрадницьки здригнувся.
​Люциус вдихнув. 
Це був той рідкісний момент, коли гордий Люциус Малфой не міг одразу підібрати слова. Він дивився кудись крізь сина.
​— Я приїхав… — він зробив коротку паузу, яка здалася вічністю. 
— Щоб сказати тобі те, що я думаю ти маєш знати, можна сказати, що в деякій мірі мене це і радує - він хмикнув.
​Холодок пробіг по спині Драко, забираючи з собою залишки тепла.
— Що?
​Люциус нарешті подивився йому прямо в очі і легенько посміхнувся. 
Його слова прозвучали як удар меча:
​— Поттер помер.
​Світ не просто зупинився. 
Він ніби провалився кудись у чорну безодню. 
Звуки зникли, повітря в кабінеті раптом стало занадто розрідженим, щоб дихати.
​— Що? — голос Драко прозвучав хрипко, чужо, наче належав комусь іншому.
​— Три дні тому на нього напали. 
Орден намагався його врятувати.
Не зміг.
​Слова були простими. 
Рівними. Без зайвих емоцій. 
Але кожне з них входило в груди Драко, як розпечений свинець.

​Поттер. Помер.

Гаррі. Більше немає.

​Драко сидів нерухомо. 
Він не відчував ні рук, ні ніг — лише розпечену порожнечу там, де раніше була надія. 
Він хотів вигукнути, що це жарт, що це політична гра, що Поттер — клятий вискочка — не може просто так піти.
​Але Люциус не жартував. Його обличчя було маскою щирої, важкої правди.

​І в ту мить Драко відчув, ніби хтось узяв ніж і тихо, без крику, відрізав від нього величезний шматок. 
Не тіло. 
Щось набагато глибше, до чого не дістає жодне лікувальне закляття. 
Наче в мить, коли він визнав, що зупинилося серце Поттера, померла і частинка його власного єства.
​Він не впав. 
Не закричав. 
Не заплакав. 
Він просто сидів, вчепившись у підлокітники так, наче це були єдині стабільні речі у всесвіті, що стрімко нісся в прірву. 
Він дихав — хрипко, натужно — і не розумів, як світ може продовжувати існувати, як сонце може світити, а люди — ходити коридорами, якщо Гаррі Поттера більше немає.
​Чому так боляче? 
Чому здається, що з грудей вийняли не просто ворога, а саму суть мого життя? Чому я… чому я не можу вхопити повітря?
​Луціус поклав руку йому на плече. 
Це був незвичний жест — м’який, майже людський.
— Я знаю, — сказав він тихо. — Ви були… пов’язані війною, думаю, що тобі приємна ця новина, як і мені.
​Драко здригнувся, відчуваючи, як ці слова печуть, мов тавро. "Пов’язані війною","приємна новина". 
Яке зручне, безпечне формулювання для того хаосу, що зараз розривав його зсередини. 
Це було не через війну. Це було щось, чому він ніколи не давав назви, бо назвати це означало б визнати поразку і зізнатися собі в чомусь забороненому.
​Він різко відвів погляд.
— Де… — голос зірвався, перетворившись на сухий шепіт. — Де він зараз?
​— Його тіло забрав Орден, — відповів Луціус, знову стаючи холодним і офіційним. 
— Вони ховають його таємно. 
Не розголошують деталей. 
Бояться, що залишки Пожирачів захочуть осквернити могилу.
​Драко стиснув зуби так, що заніміли щелепи. 
Орден. Знову вони. 
Знову вони тримають Гаррі там, де Драко немає місця. 
Навіть після смерті він залишається для них власністю, прапором, символом.
А для Драко він був...був усім.
​Він раптом від прийняття розуміння цього відчув, що стіни кабінету тиснуть на нього, витискаючи залишки кисню. 
Підвівся різко, мало не перекинувши стілець, і почав міряти кімнату швидкими кроками. 
Зупинився біля вікна, вдивляючись у чужий двір, де чужі учні на чужих мітлах ганялися за м'ячем.
​Я маю бути там. Я мушу бути поруч. 
Я не можу залишити його одного в тій темряві...
​Він обернувся до батька. 
В його очах була відчайдушна, майже божевільна рішучість.
— Батьку. Дозволь мені повернутися.
​— Куди? — Люціус уже знав відповідь, але хотів почути це вголос.
​— У Гоґвортс. Я маю… я мушу бути там. Хоча б стояти на тій землі, де він… де все це сталося.
​Люціус довго мовчав, розглядаючи сина.
В його погляді змішалися нерозуміння поведінки сина і непохитна розсудливість роду Малфоїв.
— Ні, — нарешті відрізав він. 
— Поки що — ні. Ти закінчиш навчальний рік тут.
Міністерство ще не готове бачити Малфоя в Англії, тим паче в школі, де все нагадує про їхнього "загиблого героя". 
Твоя поява зараз — це самогубство.
​Драко стиснув кулаки, нігті вп'ялися в долоні до крові.
— Мені байдуже до Міністерства! 
Мені байдуже до їхнього страху!
​— Мені — ні, — спокійно перебив його Луціус. 
— Я не дам їм нового приводу знищити нашу сім’ю. Але… — він зробив коротку паузу, бачачи, що Драко на межі незрозумілого йому зриву. 
— Наступного року, на твій випускний курс, ти повернешся в Гоґвортс. Це вже вирішено. Я домовився.
​«Наступного року». Слова звучали як вирок і як єдиний рятівний круг водночас. Півроку порожнечі. Півроку без жодного сенсу.
​Драко знову відвернувся до вікна. Гоґвортс без Гаррі. Без його безглуздої відваги.
Без його розпатланого волосся і вічної, дратуючої потреби рятувати світ. 
Тільки кам’яні стіни. Тільки відлуння. Тільки тиша, від якої захочеться кричати.
​Він поклав долоню на підвіконня. 
Пальці побіліли від напруги.
— Добре, — прошепотів він, і цей шепіт згас у холодному повітрі кабінету. 
— Я дочекаюся.
​Луціус підвівся, поправив мантію і рушив до виходу.
— Я знав, що ти зрозумієш. Тримайся, сину. Тепер ми маємо бути сильнішими, ніж будь-коли, бо до нас знову можуть бути причіпки.
​Коли двері зачинилися з глухим стукотом, Драко залишився сам. У чужій школі. 
У чужій тиші. З новиною, яка розрізала його життя на «до» і «після».
​Він повільно, наче старий, опустився на стілець.
Поклав голову на руки, відчуваючи, як темрява кабінету обіймає його за плечі. І вперше за довгий час він дозволив собі подумати це ім'я вголос — без маски циніка, без захисту чистокровного аристократа, без вічної брехні:
​— Гаррі…
​Він вимовив це ім'я, і в грудях відгукнулася така чорна, бездонна порожнеча, що на мить йому здалося, ніби він сам перестав існувати.
​Він не знав, що десь далеко, у затишному домі Візлі, у цей самий момент магія плете новий візерунок. 
Він не знав, що скоро хтось зробить перший, важкий подих у зовсім іншому тілі.
​Він просто сидів у темряві, оплакуючи людину, яку так і не встиг по-справжньому знайти.