4. Тридцять три дні невагомості або більше не обраний...

Коли останнє закляття зірвалося з палички Герміони, світ не вибухнув — він згорнувся. 
Тіло Гаррі, невагоме й беззахисне, повільно піднялося над кухонним столом.

 Навколо нього почала формуватися сфера — прозора, пульсуюча, наче серце магії, що б'ється зовні.
​Вона дихала. Вона росла й стискалася, змінюючи кольори так швидко, ніби всередині перегорталися сторінки життя, яке намагалося вижити.
​Моллі, чиє серце розривалося від материнського інстинкту, спробувала підійти, щоб торкнутися хоча б краю. 
Її відкинуло назад м’якою, але непохитною хвилею сили. 
Кінґслі обережно простягнув руку — повітря навколо кулі було густим і гарячим, магія вибудовувала кордон.
​— Якщо куля зникне, він впаде! — голос Рона тремтів від паніки.
Він дивився на свого кращого друга, який зараз нагадував дивне сонячне затемнення.
— Потрібно перенести його в безпечне місце, — Джинні стояла біля стіни, обійнявши себе за плечі. 
Вона була блідою, як полотно.
— Перенесімо кулю левітацією. 
У кімнату. На ліжко. Щоб якщо вона зникне — він не впав на камінь.
​Це був єдиний варіант, який не вимагав дотику. 
Кінґслі, Білл і Герміона разом підняли палички. 
Wingardium Leviosa ніколи не була такою важкою. 
Сфера вібрувала, вона ніби опиралася чужому втручанню, але врешті піддалася.
​Її перенесли на другий поверх «Барлогу». Поклали над ліжком у колишній кімнаті Білла. І залишили там — під наглядом магії та любові.

​Дні почали зливатися в один нескінченний кошмар очікування.

​Сфера змінювала колір щогодини: від ніжно-рожевого, як світанок, до глибокого синього, холодного зеленого, тривожного фіолетового.
Іноді вона ставала сліпучо-білою, а іноді — чорною, як найтемніша ніч у темному лісі, і тоді в домі всі замовкали, боячись, що це кінець.
​Іноді вона ставала майже прозорою. 

Герміона вдивлялася в неї до болю в очах, їй здавалося, що вона бачить рух, бачить, як змінюються обриси тіла, як видовжуються лінії... але магія заломлювала світло, залишаючи лише натяки.
​Орден чергував цілодобово.

​Моллі проводила години на кухні, готуючи їжу, яку ніхто не їв. 
Вона постійно мила посуд, щоб зайняти руки, а ночами сиділа на сходах під кімнатою, шепочучи старі молитви. 
Їй здавалося, що  її «хлопчик» зникає, і це було нестерпно.
​Артур намагався розібратися в теорії «Mors Mutatio», обклавшись книгами, але часто його знаходили в кріслі з відсутнім поглядом. 
Він боявся, що вони створили щось, чого не зможуть контролювати.
​Рон став тінню Герміони. 
Він приносив їй чай, який вона забувала пити, і вкривав пледом, коли вона засинала просто на підлозі біля ліжка Гаррі.
​На тридцять третій день, у годину, коли ніч стає найхолоднішою, тишу «Нори» розірвало сяйво.
​Герміона, яка чергувала сама, різко підхопилася. 
Куля над ліжком раптом почала пульсувати з такою силою, що світло заповнило все подвір'я. Воно било з-під дверей, з-під вікон, воно пронизувало стіни будинку. Це було не просто світло — це був крик магії, що нарешті знайшла свой вихід у новій формі.
​— О Мерліне… — прошепотіла Герміона. Її серце калатало десь у горлі.
​Вона схопила зв’язковий амулет на шиї, її голос зривався на крик:
— Усі! Сюди! Світло зникає! Здається вона опускається!
​Герміона штовхнула двері. Світло всередині почало стрімко згасати, осідаючи на стіни золотистим пилом. Вона затамувала подих, боячись побачити порожнечу. 

Та на ліжку лежала вона, дівчина...
​Герміона притиснула долоні до губ, стримуючи схлип. 
Перед нею була дівчина, чия краса здавалася майже нереальною, магічною, але такою знайомою.
Хвилі темного, шовковистого волосся розсипалися по подушці, вигідно підкреслюючи блідість ніжної шкіри. 
Риси обличчя Гаррі, які Герміона знала напам’ять, були ніби його, але тепер трансформувалися: лінія щелепи стала м'якшою, вії — довшими й темнішими, а губи набули природного рожевого відтінку. 

Чоловічий одяг —  сорочка й широкі штани — безглуздо висіли на її тендітній фігурі, підкреслюючи вразливість цієї нової істоти.
​Минуло кілька годин у напруженому очікуванні, поки дівчина нарешті поворухнулася.
​Коли вона відкрила очі, Герміона затамувала подих.
Це були ті самі очі. 
Яскраві, зелені, як весняна трава...

​— Я… де я… що зі мною? — голос прозвучав як мелодія розбитого кришталю: вищий, м'якший, але з тими самими хриплуватими інтонаціями, що належали Гаррі.
​— Гаррі…? — прошепотіла Герміона, боячись порушити цей момент.
​Дівчина повільно підняла руки.
Вона розглядала свої тонкі пальці, торкалася витончених зап’ясть, а потім її долоні здригнулися, коли вони відчули м'якість власних щік і відсутність шорсткого шраму на лобі.
​— Що… що це, що ви зі мною зробили? — у голосі прозвучав страх.
​У двері влетів Рон. Він захекався, його обличчя пашіло червоним від швидкого бігу сходами.
— Він прокинувся?! — закричав він, але вмить заткнувся, побачивши дівчину на ліжку. 
Його щелепа буквально відвисла. 
— О Мерліне… Я… я не думав, що Гаррі стане… такою красунею.
​— Рон, тихіше! — шикнула Герміона, хоча сама відчувала те саме заціпеніння.
​Дівчина різко закрила обличчя руками, намагаючись сховатися від їхніх поглядів.
— Красуня? Яка ще красуня, Роне?.. Я боюся… боюся навіть  дивитися в дзеркало, що скажіть мені відбувається!?
Що ви взагалі зі мною зробили?— її плечі здригнулися від першого схлипу.
​— Ти голодна, люба? — м’яко запитала Моллі, заходячи до кімнати. 
В її очах світилася така безмежна любов, що дівчина мимоволі опустила руки.
​Її шлунок відповів гучним, зрадницьким урчанням. 
Рон не витримав і коротко розсміявся, витираючи сльозу полегшення:
— О, ну це точно наш Гаррі. Апетит хоч не змінили. Хоча і не дивно, більше місяця не їсти...— хмикнув Рон чухаючи потилицю.
​Поки вона їла принесений Моллі пиріг, у кімнаті панувала дивна атмосфера.
Це було схоже на Різдво після великої біди: суміш радості від порятунку і шоку від ціни, яку довелося заплатити. 
Моллі дивилася на неї з ніжністю, Артур — із науковою цікавістю, а Джинні, що стояла в тіні дверей, виглядала так, ніби важкість звалилася з плеч.
​— Тридцять три дні, — тихо промовила Герміона, коли тарілка спорожніла.