2. Mors Mutatio: Мить, коли світ зламався...

Через півроку після перемоги...

​Вечір дихав оманливим спокоєм.

 Лондонські вулички, затиснуті між цегляними будинками, здавалися безпечними, але Гаррі знав: темрява не зникає, вона просто чекає на свій час.
​Він ішов попереду, ігноруючи дріб'язкову суперечку Рона та Герміони. 
Його власні думки були далеко — там, де платинове волосся та крижані сірі очі. 
Де він зараз? Чи дивиться на той самий місяць?
Гаррі злився на себе за ці думки, але вони були як фантомний біль: Драко не було поруч, але місце, де він мав би бути, пульсувало порожнечею. 
Це була не просто цікавість, це було тяжіння, яке він більше не міг ігнорувати.
​— Ой! — скрик Герміони розірвав тишу. Вона спіткнулася, підвернувши ногу на нерівній плитці.
— Ти як? — Рон миттєво опинився поруч, підхопивши її за талію.
​Плини — молоді чарівники, що супроводжували їх, — зупинилися, створюючи захисне коло. 
Гаррі обернувся, відчуваючи дивне занепокоєння, що лоскотало потилицю.
— Ви йдіть повільніше. Я огляну провулок попереду, там занадто темно, — кинув він, уже стискаючи паличку в кишені.
- Гаррі, не відходь далеко - крикнув Рон.
​Та Гаррі вже зник за рогом.

Провулок був вузьким і холодним. Тиша тут була не затишною, а мертвою.
— Lumos! — прошепотів Гаррі.
​І раптом світло вихопило з пітьми постать. Чорна мантія, срібна маска і порожні, скляні очі. Пожирач смерті.
— Поттер… — голос був схожий на шурхіт попелу. — Нарешті ти один. Без своїх вірних псів.
​Гаррі зреагував миттєво, піднімаючи паличку:
— Expelli—
​Але він не встиг. Пожирач не чекав на чесну дуель. Він кинув у Гаррі флакон із непроглядного чорного скла. 
Той розбився об груди Гаррі, і замість осколків у повітря знялася густа темна рідина, яка миттєво всоталася в шкіру.
​— Mors Mutatio! — вигукнув Пожирач із жахливим торжеством.
​Біль накрив Гаррі не одразу. Спочатку прийшов холод. А потім... потім здалося, що його душа потрапила під прес.
Це не був фізичний біль від рани, це було відчуття, наче саму його душу, тіло, його суть, його ідентичність, розривають на шматки тисячі невидимих гаків.
​Гаррі впав на коліна, дряпаючи бруківку нігтями. Кожна клітина тіла кричала від нестерпного болю який ніби висмоктувати життя.
— Що… ти… зробив… — прохрипів він, хапаючи ротом повітря, яке раптом стало заважким.
​— Те, що мав зробити Темний Лорд, — Пожирач нахилився нижче, насолоджуючись його муками. 
— Ти помреш не від закляття. Ти помреш як сутність, як людина, як чоловік. Тебе витре із реальності, Гаррі Поттере. 
Ти просто зникнеш, як міль, яку розтерли в пил.
​І він счез, залишивши Гаррі наодинці з темрявою. 
Гаррі лежав на землі, задихаючись. Свідомість вислизала, і в цю останню мить, коли світ почав розчинятися, перед його очима не постали батьки чи друзі. Перед ним було обличчя Драко. 
Ті самі обійми у Великій залі. 
Тепло, яке він так і не встиг назвати своїм.
​Драко… — промайнуло в голові, як останній промінь світла.

​— Гаррі! — крик Герміони долетів як крізь шар вати. Вона кульгала, але бігла до нього, бліда від жаху.
​Вони знайшли його в конвульсіях. 
Магія Гаррі, зазвичай спокійна, тепер виривалася з-під шкіри електричними розрядами, спалюючи все навколо.
— О Мерліне… Гаррі, подивись на мене! — Герміона впала поруч, її руки тремтіли так сильно, що вона ледь тримала паличку.
— Він ледь дихає! Герміоно, він помирає! — голос Рона зірвався на крик.
​— Stasis Totalis! — Герміона спрямувала закляття на Гаррі. Його тіло завмерло, але всередині продовжувався жахливий процес руйнації.
​— Ми не врятуємо його тут! — вона задихалася від сліз. — У "Нору"! Швидше! Там Орден, там ..., там хоч хтось…
​Плини допомогли підняти нерухоме тіло. Старший Плин вихопив стару іржаву ложку — випадковий предмет, що став порятунком.
— Portus!
​Світ здригнувся і зник у вихорі кольорів.

Світ вибухнув спалахом портключа, і наступної миті вони звалилися на підлогу кухні «Нори». 
Гуркіт перекинутих стільців злився з криком паніки.
​— О Мерліне! Гаррі! — Моллі Візлі випустила з рук чайник. Звук розбитого фарфору та шипіння окропу на підлозі здалися пострілом.
​Вона кинулася до нього, падаючи на коліна прямо в калюжу. 
Її руки, що завжди пахли домашнім хлібом і затишком, тепер відчайдушно намагалися вхопитися за обм’якле тіло. Для Моллі Гаррі давно перестав бути просто «другом Рона». 
Він був її ще одним сином. Ще одним хлопчиком, якого вона намагалася захистити.
— Гаррі, любий, подивись на мене! — вона заголосила, притискаючи його голову до своїх грудей. 
— Артуре! Кінґслі! Хто-небудь!
​На крик збіглися всі. Кухня вмить стала затісною, повітря витіснив страх.
Джордж Візлі завмер у дверях. 
Його обличчя, яке й так стало тінню після смерті Фреда, тепер стало мертвотно-сірим. 
Він дивився на Гаррі, і в його очах був не просто жах — це було відчуття дежавю, від якого нудило. Він бачив це тіло. Неживе. Тихе. Він уже втратив половину своєї душі, і тепер бачити, як іде Гаррі, було все одно що знову ховати брата.
— Тільки не він... — прошепотів Джордж, його голос надломився. — Тільки не знову.
​Джинні влетіла в кімнату останньою. 
Вона не кричала. Вона просто застигла, притиснувши долоні до рота. Її погляд метався між Гаррі та Герміоною, намагаючись знайти хоч крихту надії.
Вона бачила, як під шкірою Гаррі пульсує чорна отрута, як його вени стають темними, наче наповненими сажею.

​— Enervate! Rennervate! Finite Incantatem! — закляття злітали з паличок Кінґслі та Білла, але вони просто розсіювалися, не торкаючись Гаррі.
​— Нічого не працює! — закричав Рон, зриваючись на хрип. Він бив кулаком по стіні, і сльози градом котилися по його щоках. 
— Чому нічого не працює?! Ми ж перемогли! Це несправедливо! Як так вийшло? Звідки там взявся пожирач?
​Герміона стояла над Гаррі, її руки тремтіли так сильно, що вона ледь тримала паличку.
Вона бачила, як Гаррі згасає.
Його магічне ядро, зазвичай яскраве і тепле, тепер стискалося, як зірка, що перетворюється на чорну діру. 
І раптоп...Вона ніби відчула це... Ідея та догадка прийшла так яскраво, що вона аж підскочила...
Прокляття не просто вбивало його.
Воно випалювало саму суть Гаррі Поттера.
​— Прокляття… — прошепотіла вона. — Воно… воно ніби має конкретну ціль.
​— Герміоно, зроби щось! — Джинні кинулася до неї, хапаючи за плече.
— Ти завжди знаєш, що робити! Благаю!
​Герміона подивилася на Джинні, і в цьому погляді було стільки болю, що та відступила.
— Воно вбиває Гаррі Поттера, — голос Герміони був схожий на хрускіт льоду. — Хлопця. Чоловічу сутність.Саме ГАРРІ ПОТТЕРА!!!
Воно запрограмоване на нього. 
Якщо ми не заберемо його ціль... він зникне, помре... Назавжди.
​— Ти пропонуєш... — Артур Візлі зблід, здогадавшись, до чого вона веде. 
— Герміоно, це розірве його навпіл! 
Це не просто ілюзія, це переписування життя!
​— А що ти пропонуєш, тату?! — закричав Рон, повертаючись до них із червоними від сліз очима. Його обличчя було спотворене гримасою розпачу. 
— Дивитися, як він помирає на цій підлозі?!
​Моллі Візлі заридала, закриваючи обличчя руками. 
Джордж підійшов до неї й обійняв, хоча сам ледь тримався на ногах. У кухні пахло смертю — тим самим солодкувато-металевим запахом, який вони всі так добре пам'ятали після Битви.
​— Я не дам йому померти, — прошепотіла Герміона. Її страх перетворився на холодну, сталеву рішучість. 
— Навіть якщо він ніколи не зможе бути колишнім. Навіть якщо він зненавидить мене за це.
​Вона впала на коліна поруч із Гаррі, майже торкаючись своїм чолом його чола.
— Гаррі… пробач мені. Але ти будеш жити.