1. Магнетизм попелу

Ранок після битви був дивно тихим. 

Гоґвортс стояв у руїнах, але в повітрі висіла не тиша, а в’язка, свинцева втома. Вона була настільки густою, що навіть вітер, здавалося, боявся порушити цей хиткий спокій.
​Гаррі йшов коридором, де ще вчора панувала смерть.
Кожен крок віддавався болем у м’язах, але справжній біль був глибше — під ребрами. 
Його немов тягнуло кудись невидимою ниткою, яка натягувалася дедалі сильніше, чим ближче він підходив до Великої зали. Він знав, кого знайде там. 
Це не було припущенням, це було передчуттям.
​Він знайшов його біля розбитого вікна, крізь яке пробивалося бліде ранкове сонце. 
Драко Малфой стояв осторонь від інших слизеринців, самотній острів посеред океану чужого горя. Його мантія була брудною, обличчя — блідим, як крейда, але погляд... 
Погляд був прикутий до входу ще до того, як Гаррі переступив поріг.
​Вони завмерли, дивлячись один на одного через усю залу. Повітря між ними наелектризувалося, наче перед грозою.
​— Малфой… — голос Гаррі хрипів, але в ньому не було ворожості.
​Гаррі підійшов ближче, і з кожним кроком це відчуття — суміш полегшення й тривоги — ставало нестерпним.
Драко не відсахнувся. Навпаки, він ледь помітно подався вперед, ніби кисню в залі ставало менше, і він міг дихати лише поруч із Поттером.
​— Якщо ти прийшов дорікати — я… — почав Драко, але його голос здригнувся.
— Ні, — перебив Гаррі. Він зробив ще крок, порушуючи всі кордони особистого простору. — Я прийшов подякувати.
​Драко підняв погляд. У його сірих очах, зазвичай холодних, зараз вирував справжній шторм. Недовіра, страх і щось болісно вразливе, що він більше не міг ховати.
​— За паличку, — тихо продовжив Гаррі. — Ти міг її не кидати. Міг просто дивитися.
​Драко відвів очі, і Гаррі помітив, як тремтять його пальці.
— Я не робив це не заради тебе, Поттер, — прошепотів він, і в цьому "Поттер" було більше інтимності, ніж у будь-якому імені.
— Я знаю, — Гаррі ледь торкнувся плеча Драко. Це було коротке торкання, але воно пройшло через них обох, як розряд струму. — Але ти врятував мене. Дякую.
​Вони стояли в епіцентрі тиші. Дві понівечені душі, які роками грали в ненависть, щоб не визнати... цього.
Того, як їх завжди тягнуло в один і той самий бік, як вони шукали погляди одне одного в натовпі, як їхні долі сплелися в такий вузол, що не розрубати жодним закляттям.
​— Малфой… ми ж вже не вороги. — Гаррі зазирнув йому в очі, шукаючи підтвердження.
— Ми ніколи ними не були, — раптом вимовив Драко. — Це була просто єдина форма взаємодії, яку ми розуміли.
​Слова повисли в повітрі. Гаррі зробив останній крок, і цього разу Драко не відвернувся. 
Вони обійнялися — різко, майже грубо, ніби намагалися зростися зламаними ребрами. Це не були обійми друзів. 
Це була відчайдушна спроба переконатися, що інший — живий. 
Що цей магніт усе ще працює.
​Коли Гаррі відсторонився, Драко, не дивлячись на нього, додав ледь чутно:
— Я завжди був на твоїй стороні. Навіть коли стояв навпроти.
​Гаррі відчув, як серце пропустило удар.
Він не знайшов слів — вони зараз були зайвими. Лише кивнув і вийшов із зали, відчуваючи, як невидима нитка між ними натяглася, але не порвалася.

​Того ж вечора Гаррі знайшов Джинні. Вона сиділа на руїнах вежі, дивлячись на тепле золото заходу сонця. Гаррі сів поруч, але між ними була прірва. Він відчував до неї ніжність, повагу, вдячність... але не той магнетичний потяг, що спалював його зсередини годину тому.
​— Джинні…
— Тобі не треба нічого казати, Гаррі, — вона сумно усміхнулася, дивлячись на його руки.
​Гаррі опустив голову. Йому було соромно, але водночас він відчув неймовірну свободу.
— Я не готовий, Джин. Я вже не той Гаррі, якого ти пам’ятаєш. Я... я розбитий.
— Ми всі розбиті, — вона м’яко накрила його долоню своєю. — Я люблю тебе.
Але я не хочу володіти тобою, я хочу щоб ти хотів бути зі мною. Тому, я відпускаю тебе, Гаррі.
​Він подивився на неї з безмежною вдячністю. Вона все зрозуміла. Без драм, без звинувачень.
— Ми залишимося сім'єю? — запитав він.
— Завжди, — пообіцяла вона.
​Гаррі вдихнув на повні груди. Вперше повітря Гоґвортсу не здавалося йому важким.