Розділ сімнадцятий

Я спокійно дивилася, як місяць випливає з-за горизонту. Попереду його чекала подорож нічним небом. Що ж чекає на мене — поки що цілковита таємниця.

Минуло трохи більше години з того моменту, як губернатора скрутили стражники та посадили до в’язниці на кораблі. До того я навіть не підозрювала, що така на ньому взагалі є. 

Його донька… Її чекала ганьба. Її чекала самотність. Вона стояла біля стіни, спустивши плечі й ховаючи лице в долонях. Її погляд, яким вона встигла провести за Елізаром, був мені знайомий. Такий самий відчай, така сама спустошеність — все це я бачила в собі на відображенні у воді, коли тіло Мірабель перетворилося на піну. Тоді я ненавиділа. Тепер — лише зневага й байдужість. Навіть ненависть до нього — це розкіш, якої він не вартий.

Судно прямувало додому. Але мені здавалося, що назад ми вже не пливемо. Назад — це в той світ, де я знала, хто я, чого хочу, де межі добра і зла були розмазані, але принаймні знайомі. Зараз усе інакше. Занадто багато таємниць. Занадто багато тріщин у людях, що мали бути цілими.

Я озирнулась. Аріші не було. Вона сказала, що повернеться за мить, але минуло вже більше ніж пів години. На її стільці залишився лише плащ — і тиша. Щось у мені стислося. Це не була просто затримка. Це — мовчазне попередження. Але про що?

Я вдихнула морське повітря. В ньому було щось гостре, тривожне, наче море саме знало, що ніч закінчиться не миром, а криком. Я обійняла себе руками, ніби могла таким чином втримати тепло — чи душу.

Місяць повільно здіймався вгору, проливаючи на море бліде срібло. Спокій на поверхні — але щось бурлило під водою.

Як і в мені.

Моє серце завмерло, коли позаду почулися кроки. Важкі, чоловічі. Боятися було нічого, але щось не давало мені спокою. Я повільно обернулася.

— Елізаре, знали б ви, як налякали мене! — обурилася, тримаючись за серце.

— Чого ви тут, Астрід? Вже час лягати.

— Я чекала на Арішу. Ви її не бачили?

— Ні. Можливо, вона просто забула про вас.

Між нами повисло незручне мовчання… Саме тоді я згадала, як він мене назвав. Аквастрід. Ім’я, яке людський принц не може знати.

Звідки він…

— Чому ти вбив Мірабель? — спитала якомога спокійніше, наче це щось звичайне.

На диво, мені навіть вдалося не виказати свого здивування в голосі.

Елізар тяжко зітхнув та подивився мені прямо у вічі.

— Я назвав не те ім’я, так?

Він навіть не спробував виправдатися… не спробував заперечити чи сховатись за маскою благородства. Просто стояв переді мною, наче звик бути викритим. Начебто знав, що цей момент настане. Й навіть чекав його.

— Чому ти вбив свою наречену? — стиха перепитала я, і пальці мимоволі стиснулися в кулак. — Ти зміг так спокійно вбити ту, кого кохаєш?

— Аквастрід, ти ж розумна сирена… Кохаю? Як я міг покохати якусь русалку? Тим паче, настільки слабку… Хоча хочу віддати належне: через спілкування з тобою від неї несло неймовірною силою. Я навіть подумав, що вона та, кого я шукав, — спокійно відповів він. Його голос був тихий, але кожне слово різало. — Тож у її смерті тобі варто звинувачувати лише себе.

— Себе? — повторила я з гіркою усмішкою. — Ти вбив мою найблизькішу людину, а винна у цьому я? Тобі самому не здаються твої слова маячнею? 

— Вона прикидалася більшим, ніж є насправді, — його очі блиснули. — Вона вдавала ключа. Я помилився, повірив звичайним збігам обставин. Мені з самого початку потрібна була ти, Морська Володарка.

Світ, здавалося, зрушився. Мої жертви, страждання, лють… І одна фраза, що перевернула все.

— Я... — Я відступила на крок. — Що ти маєш на увазі? Навіщо тобі взагалі… я?

Елізар зробив крок до мене. Тінь від місяця лягла на його обличчя, і вперше я побачила його не як принца, не як вбивцю, а як… щось інше. Його очі блищали — не люттю, не насолодою від влади — а безмежною самовпевненістю. Очима істоти, яка ніколи не сумнівалася у своїй перевазі.

— А що ж ти сама бачиш, коли дивишся в дзеркало? — тихо спитав він. — Сирену? Жінку? Помсту? Жертву? Чи ту, що здатна змінити долю людства і моря?

Я не відповідала. Вітер грався моїм волоссям, море дихало глибоко й глухо, мов очікувало продовження.

— Я довго шукав, — промовив він. — Після загибелі моєї оболонки, після… падіння, — його голос змінився, став густішим, наче глибше заземленим. — Я мав стати Великим Об'єднувачем. Врятувати море від загибелі, людей — від їхньої тваринної природи. Але… я був слабким. І ті, кого я створив, відвернулися. Ба більше, саме вони змусили мене зникнути.

Усе в голові в котрий раз за цю розмову перевернулося догори дригом. Не новиною було те, що легендарний артефакт опинився в принца, а моя подруга опинилася дружиною мертвого бога. Я змирилася з тим, що легенди про богів — це не просто казочки, а давня дійсність. Сни за участі покровителя храму жриці та застереження Аріші про якусь небезпечну силу мені непов’язаними подіями. Але якщо жива дружина, то чому й сам Бог Моря не може бути живим? А що як… Як…

— Ти... — я видихнула, майже не вірячи в те, до чого дійшла тільки тепер. — Ти не Елізар. Ніколи ним не був.

— Я ним став, — виправив він спокійно. — Хоча й не очікував цього. Мені дуже пощастило відкрити очі королівським немовлям. Тож, мені не прийшлося особливо вигадувати, як отримати силу в світі людей. І ти, Аква… — він нахилив голову, вивчаючи мене, — ти — остання частина мого плану. Ти — та душа, що повинна дати мені контроль. Морська сутність, яка не має рівних. Твоя сила — це те, чого не вистачає мені, аби відновити велич. Повернути те, що у мене вкрали. Я не хочу вбивати тебе. Я хочу твою покору. Якщо ти добровільно віддаш мені бажане, я виконаю будь-яке твоє бажання, зроблю найяскравішим трофеєм! Богинею Моря. Ти станеш моєю дружиною. Повноцінною володаркою морів.

Я розсміялась. Гірко, надривно.

— Ти думаєш, що якщо зробиш мене дружиною — я все віддам тобі добровільно? Після всього, що ти накоїв?