Розділ шістнадцятий

Сніданок проходив у затишному внутрішньому дворі губернаторської резиденції — у тіні виноградних лоз, натягнутих на дерев’яні перекладини, поміж яких просочувалося ранкове сонце. На кам’яних плитах під ногами танцювали промені, що пробивалися крізь листя. Пахло свіжим хлібом, запеченою рибою та солодким виноградом. Атмосфера здавалася майже домашньою. Майже.

Я сиділа поруч з Еліасом, який крадькома роздивлявся келих з водою, крутячи його в пальцях, ніби в тому келиху ховалася відповідь на якесь важливе питання. Аріша здавалася незвично спокійною — ні вуличної прямоти, ні хитрих поглядів. Лише мовчазна зосередженість.

І тут з’явився він — губернатор. Свіжий, усміхнений, з обличчям добродушного господаря, якого аж розпирає від гордості за свій дім.

— Друзі мої, — урочисто проголосив він, широко розкинувши руки, наче хотів усіх одразу обійняти. — Я маю приємність повідомити вам… новину!

Ніхто не озвався, але всі поглянули на нього.

— Сьогодні ввечері на центральній площі відбудеться урочиста театральна вистава. Наші найкращі актори, сцена просто неба, музика, вогняне шоу, — його очі спалахнули. — І все це — на вашу честь, високі гості. Ми хочемо, щоб ви побачили, чим живе Реквелія. Увесь народ збереться, аби вшанувати вас!

— Щедрий жест, — сухо відзначив Елізар, піднявши брову. Його тон був рівний, обличчя — маска чемного зацікавлення.

— Ми з радістю відвідаємо вашу виставу, — додав Лінн, ледь помітно глянувши на Елізара. — Це справжня честь.

Ми всі дякували йому, як належить — з вдячними усмішками, злагодженими поклонами й формальними фразами, але я відчула, як у повітрі змінився настрій. Як тінь ковзнула між словами.

Елізар і Лінн кинули один на одного короткий погляд. Вони не промовили жодного слова, але щось між ними сталося — миттєве порозуміння, холодна згода. План змінився.

А я відчула, як мої пальці злегка зтиснули край тарілки. Вечір обіцяв бути видовищним. Але питання було: для кого саме — для глядачів, чи для нас?

Аби все обговорити, ми зібралися в кімнаті Еліаса. У вікна просочувалося м’яке світло, запахи квітів та дитячої ніжності вітали навкруги, але тут панувала напруга. Повна тиша. Усі чекали, поки Елізар зачинив двері.

— План скасовано, — сказав він просто. — У нинішньому вигляді.

— Через виставу? — Аріша зціпила зуби. — Це проблема?

— І шанс, — додав Лінн, зосереджено переклавши руки. — Там буде натовп. Люди. Свідки. Якщо все пройде гладко, його зізнання почують сотні. Можливо, навіть тисячі. Це вже не просто арешт — це скандал, що підірве всю його систему.

— Ідеально, — Елізар схрестив руки на грудях, спираючись на стіл. — Потрібно, аби він сам себе викрив. І робитиме він це публічно.

— Але як? І хіба може так просто скасуватися зустріч між ним та контрабандистами? — я врешті не витримала. — Він же не ідіот. Врешті-решт, на виставі його оточуватимуть підлабузники. Його дочка не відходитиме від нього ні на крок. Він не підставиться.

— Він вже скасував зустріч, — повідомив Лінн.

— Ні, не ідіот, — кивнув Елізар, — тож ми самі підставимо йому пастку.

— І яка ж роль в цій пастці відводиться мені? — стиха спитала я. — План же змінився, чи не так?

Погляди звернулися до Лінна.

— Та сама. — Його голос був спокійним, але погляд — крижаний. — Ти — новенька особа в місті. Неофіційна. Контактна. У нього вже є привід тобі не довіряти, тому ти ідеальна.

— І що, просто вийти на сцену, кричати "Я контрабандистка!"?

— Ні. — Вперше за всю зустріч усміхнувся Елізар. — Ми зробимо все значно витонченіше.

Лінн витягнув сувій, який згортав досі. На ньому була схема майдану з позначками: сцена, вежа охорони, проходи, точки контролю.

— Під час вистави буде коротка театральна сцена про боротьбу з піратами. Частина дійства, героїчна. Але ми... внесемо туди власну редакцію.

— Губернатор любить красуватися, — додав Елізар. — Він не встоїть перед нагодою зірвати оплески, якщо його покличуть на сцену, аби показати, як він "героїчно бореться з контрабандою". І саме тоді ми дамо йому приманку — тебе. У відповідній масці. При ньому з'явиться "випадковий" свідок, його людина, яка все підтвердить.

— А потім... — прошепотіла я, — ви дасте йому розкритися?

— Ні. Він сам себе видасть, — сказав Лінн. — Його жадібність, его й потреба контролю зроблять усе за нас.

— А якщо він не клюне?

— Тоді ми зіграємо ва-банк, — відповів Елізар. — Але у будь-якому разі це має статися ввечері. До того моменту — готуємося. Без помилок. Бо другого шансу не буде.

Після завершення обговорення всі розійшлися, а я залишилася стояти біля вікна. Зі сторони могло здатися, що мене захопив краєвид — але насправді я просто не хотіла йти. Не хотіла залишатися наодинці з усім, що щойно почула. Надворі шелестіло листя, гаряче полуденне повітря хапало за шибку.

— Ти знову граєш у скелю, — пролунав тихий голос позаду.

Я озирнулася. Еліас стояв на порозі. Нерішучий, як завжди, але цього разу — ще й стурбований. Його руки були складені за спиною, плечі трохи стиснуті, погляд шукав мого.

— Справжні скелі не ламаються, — відповіла я. — Або хоча б вдають, що не ламаються.

— Але вони тріскаються, — прошепотів він і підійшов ближче. — Я бачу, що ти хвилюєшся. Але… я теж. Я боюся, Акво.

Я не перебивала.

— Я боюся, що щось піде не так. Що хтось постраждає. Що ти постраждаєш. — Він ковтнув, стиснув кулаки. — Вони говорять про плани, про схеми, але ж це… справжня пастка. Гра з вогнем. А ти… ти знову посеред неї.

Я не змогла відповісти одразу. Бо частина мене кричала: “Я й створена для того, щоб бути в цьому вогні.” Але інша частина — мовчала. Та, яка хотіла тиші. Безпеки. Віри.

— Я витримаю, — відповіла я нарешті. — І якщо ти дійсно боїшся за мене — не стримуй. Це нормально. Ти ж не з каменю.

— Я не боюся тільки за тебе, — зізнався він. — Я боюся… що тебе зламає не битва, а те, що буде потім. Коли всі аплодуватимуть, а ти залишишся з порожнечею всередині.