Розділ п’ятнадцятий

Аріша мовчки схопила мене за зап’ястя. Її пальці стиснулися міцно, не як у подруги — як у когось, хто знає: ще мить — і я вибухну. І не витримаю.

Двері зачинилися за нами глухо, мов кришка труни. Важкий дерев’яний глухий стукіт розітнув простір, і від того — якось полегшало. Наче хоч щось залишилось за спиною.

— Ідемо, — прошепотіла Аріша, навіть не озираючись. Її кроки були швидкими, точними, впевненими. А я йшла за нею, наче крихка щогла за кораблем у бурю. Здавалося, варто мені спинитися — і мене розірве.

Я не питала, куди ми йдемо. Мене тримала лише її рука, мов останній канат, що з’єднував мене з реальністю. Повітря пахло сіллю, потом і пилом. Коридори здавались задушливими. І жодна стіна не могла втримати те, що назбирувалося в мені.

Це не була ненависть. Ні. Ненависть — це розпечене залізо. Вона болить, палає, але ти знаєш, чому вона існує.

А це… було щось інше. Ніби порожнеча, заповнена гнилим дном. Образа. Глибока, неприємна, в’язка.

Образа — за Мірабель. За її ніжність, її світло, її вірність. За її наївну віру у казку, яка мала з’їсти її живцем. Вона кохала його. Того, хто зараз валявся на підлозі з намазаною на шиї помадою. І це було гидко. Нестерпно. Невиправдано.

Він не був вартий навіть моєї ненависті.

Навіть її сліз.

Я проковтнула клубок у горлі. І, напевно, вперше з моменту її смерті, мені не хотілося кричати чи мститися.

Мені хотілося забути. Його. Себе. Усе це.

Мені хотілося вичистити з себе згадку про нього, як отруту, як іржу на лезі, яким він її вбив — і з яким я мала вбити його.

Але навіть цього він був не вартий.

— Зупинись, — сказала Аріша, коли ми врешті опинилися в закинутому коридорі, подалі від очей.

Я зупинилась.

Вона не питала. Не обіймала. Просто стояла поруч.

— Він… — голос зірвався. — Він… просто… недоумок.

— Знаю, — відповіла вона. — Але якщо ти зараз зламаєшся — переможе саме він.

Я ковтнула повітря, ніби вперше.

Аріша мовчала. Її тінь тягнулась уздовж стіни, мов покинутий корабель у шторм. Я не могла бачити її обличчя, але знала — вона слухає. Так, як слухають не друзі, не союзники — а ті, хто пережив це. Хто бачив усе. І тому мовчить.

— Я не зламаюсь, — повторила я тихіше, — але тепер я не бачу сенсу йому мститися. Він того не вартий. — Губи тремтіли. — Але що робити тоді — теж не знаю. Я стільки віддала заради помсти... Але для кого? Для помсти цьому жалюгідному чоловіку?

Слова лилися, як хвилі, без упину, без керма:

— Та чи він той жалюгідний? Жалюгідна саме я... клята дурепа, що діє на емоціях!

— Замовкни, — перервала Аріша різко, але голос її не був злим. У ньому ховалась сіль.

— Що? — я здивовано підвела очі.

— Замовкни, — повторила вона, — бо зараз говориш не ти. Говорить твоя втома. Твоя поразка. А вона — не твоя правда.

Я хотіла сперечатися, але не змогла.

— Помста не буває чистою, — м’яко сказала Аріша. — І ніколи не буває логічною. Вона — як море. Рве береги, коли їй заманеться. І коли ти їй піддаєшся — втрачаєш кермо. Але ти — не море, Акво. Ти — сирена, ти була його частиною. Ти знаєш, як вижити у шторм. Не дозволяй бурі вирішувати замість тебе.

Я повільно вдихнула. Повітря було важке, як перед грозою, але й легке водночас.

— То що мені робити?

— Спочатку — дихай. Потім — живи. Не заради нього. Не заради минулого. А заради себе. І заради неї.

Я заплющила очі. У темряві за повіками — тільки силует Мірабель. Усміхнена. Жива. Ще не знищена його зрадою. Подвійною.

Мовчання затягнулось.

— Я боюсь, Арішо. Боюсь, що більше не зможу довіряти собі. Що більше не знатиму, навіщо далі...

— А значить, — сказала вона просто, — це той момент, коли варто почати все з початку.

Я подивилася на неї. І вперше — справді побачила не просто відьму, не жрицю. А жінку, що вижила після того, як поховала цілий світ. І залишилася стояти.

— Добре, — сказала я. — Але якщо я почну з нуля… то не повернуся назад.

— А хто сказав, що варто?

Аріша мовчки вивела мене на вулицю, де панував чаруючий аромат квітів. Солодкий та п’янкий.

Обережно всівшись на лаву в саду, я втупилася в пальці. Їх подряпини вже майже зійшли. Шкіра загоїлася швидше, ніж я очікувала. Як і все навколо. А от в мені самій нічого не гоїлося.

— Арішо… — озвалась я після тривалого мовчання. — А якщо я захочу повернутись? До моря. До того, ким була. Це ще можливо?

Вона повільно зітхнула. Її пальці розгладили складку на моїй сукні, наче вона хотіла пригладити щось і в мені.

— Ти знала, що шлях незворотній, Акво. І я попереджала. Сила сирени — не маска, яку можна знімати й вдягати знову. Ти покинула її. А вона — тебе.

Я хотіла б розплакатись. Та навіть сльози втратили свій звичний смак. Вони вже не ставали перлинами. Просто зникали. Як усе.

— Тоді… — я закусила губу. — З чого почати?

Аріша кивнула. Без осуду. Лише з легким вогнем підтримки в погляді.

— З того, чого хочеш. Маленькі кроки. Навіть якщо ти не знаєш, куди йдеш, важливо рухатися. Спробуй… придумати нову мету. Нехай поки вона буде маленькою. Легкою. Як крапля роси. А потім буде інша. І ще одна.

— Я хочу… — почала я, сама здивована власними словами. — Хочу змінити щось. У Селіярії. У цьому світі. З жінками тут поводяться… як із прикрасами. Їм не дають права на голос, на вибір. Навіть ті, кого називають благородними. І я не кажу про війну. Я не хочу підпалювати палаци. Але хочу щось сказати. Хочу, щоб хоч одна дівчина, подивившись на себе в дзеркало, не почувалася товаром.

— Оце вже схоже на тебе, — м’яко всміхнулася Аріша. — На справжню тебе. Без маски гніву.

— І ще… — я затнулась, вдивляючись у зелене листя, яке тріпотіло під вітром. — Я хочу зрозуміти… Що саме Мірабель бачила в людях? Їй було достатньо просто бути з ними, допомагати їм, розмовляти з ними… Я ж ніколи цього не розуміла. Люди здавались мені слабкими, жорстокими, непередбачуваними. Та й досі здаються. Але… деякі з них… інші. Не всі, але все ж…