Розділ чотирнадцятий

Ми йшли мовчки. Дощ вже давно припинився, але по дошках ще подеколи стікали краплі. Вітер заспокоївся, ніби втомився від бурі так само, як і ми з Еліасом.

Він ішов поруч, не торкаючись, не озираючись. Проте відстані між нами не було. Ми мовчали, але мовчання більше не тиснуло. Воно було… згодою. Спільним диханням після крику. Відпочинком.

Я краєм ока дивилася на нього. Та сама дитина, яка тремтіла в кутку моєї кімнати, боячись стражників. Та сама дитина, яка сьогодні врятувала мене не від ворога, а від себе самої.

У коридорі ми не зустріли жодної душі. Усі наче й не чули про події цієї пекельної ночі, або не хотіли бачити, тому й ховалися. Хоча для безстрашних моряків це було дивним явищем.

А може цього жахіття й не було? Може мені все наснилося?

Але слід від щупальця на руці суперечив цьому припущенню… Хоча й Еліас не був схожий на хлопчика, що був свідком нападу чудовиська.

Він спокійно пройшов до своєї кімнати, побажавши гарних снів. Двері спокійно зачинилися, лишив мене в коридорі наодинці зі своїми думками.

Моя свідомість грає зі мною? Чи це витівки Аріші?

Я вже й не знала, що думати. Але коли я зайшла у каюту, вона точно здалася теплішою, ніж зазвичай. Чи, може, це я була вже не та?

Я присіла на ліжко, не знімаючи мокрої сукні. Вода з неї стікала на підлогу та простирадло, але мені було байдуже. Погляд мій ковзав по дерев’яному стелі, але думки не чіплялися ні за що. Лише одне крутилася в голові: як важко думати про помсту, коли поруч так багато інших почуттів. Від розчарування до ніжності, від радощів до відчаю. Вони затьмарюють розум, відставляючи ненависть на задній план. З часом від пережитих подій лишається лише біль, а ненависть… Ненависть зменшується до розмірів планктону. Настільки маленька, що вже навіть перестаєш її помічати.

Я не була впевнена, ким більше стаю — людиною чи тінню. Але точно знала одне: я вже не та сирена, яка з піною на губах клялася вбити принца. І мені було страшно. Не за місію, не за наслідки — а за себе.

Бо я відчувала, що щось у мені тріщить. І якби не Еліас, то, може, вже й зламалося б.

Я розтисла пальці — навіть не помітила, що весь цей час стискала край сукні так, що костяшки побіліли. Відірвала погляд від стелі й подивилася на руки. Вони тремтіли.

Чужі.

Ці пальці не плавали серед водоростей, не гралися з течією, не торкалися сріблястих боків риб. Ці пальці хапалися за каміння, дерлися по землі, стискали зброю, билися, чіплялися. Ці руки були створені, щоби виживати, не відчуваючи.

Я підвелася. Повільно, обережно, ніби боялася, що всередині розсиплюсь.

У коридорі світло ліхтарів тьмяно блимало, а корабель похитувався на хвилях. Його рух був заспокійливим — як дихання величезного звіра. Я відчула, що хочу вийти на палубу. Знову. Перевірити, чи є ще світ за межами моїх думок.

І він був.

Світ був.

Море ще дихало. Зорі ще палахкотіли над головою. Світло місяця лягало сріблом на хвилі. І корабель, що ще вчора здавався пасткою, тепер плив тихо й велично — як частина цієї безкрайності.

Та моя душа не мовчала.

Моя місія — ще не завершена. Принц іще живий. Я досі не помстилася.

Але що більше я дивилася на це небо, тим менше впевненості залишалося, що я хочу завершити її.

Глухий звук кроків порушив спокій.

Я обернулася — і побачила Елізара.

Він ішов розслаблено, наче просто вигулював думки. Але його обличчя залишалося тим самим — холодним, твердим, гордим. Його погляд ковзнув по мені, і я вловила легкий нахил голови, мовчазне визнання присутності. Жодного здивування, жодної усмішки.

Він пройшов повз. Я не зрушила з місця.

Але коли відійшов на кілька кроків, зупинився, не обертаючись.

— У світанкову годину дмуть найкращі вітри. Ми вирушаємо до порту за годину, — сказав спокійно. Його голос — рівний, майже байдужий.

Я кивнула. Він не бачив цього — але здається, йому було байдуже.

А мені?

Мене все ще рвало на частини. Але я зрозуміла дещо важливе: ненавидіти когось — набагато важче, ніж любити.

Любов виростає сама. Ненависть — щодня потребує підживлення. Її треба плекати.

І я вже не була певна, що здатна це робити.

Корабель хитнувся м’яко, як у колисці. Пахло морською сіллю, вітром і деревом, просоченим дощем. Ще до того, як Елізар зник з поля зору, я почула, як екіпаж почав метушитися.

Звичні вигуки. Скрип мотузок. Брязкіт металу.

— Шкоти підтягнуті. Якір готувати!

Голос капітана звучав упевнено й чітко. Йому відповідали голоси матросів — злагоджено, чітко. Ці люди боролися з піратами, бачили страх, смерть, кров. Але в їхніх рухах не було сумніву. Їх вела вперед не хоробрість, а звичка виживати.

Я повернулася до борту, й на обрії побачила вузьку смугу землі.

Місто.

Порт.

Нещодавно зійшовше сонце вже освітлювало черепичні дахи, високі башти, вежі сигнальних вогнів. Усе ще було розмито туманом ранку, та обриси ставали чіткішими з кожною хвилиною.

— Ми прибуваємо до Реквелії, — мовив капітан, з’являючись поряд. Він усміхався, хоч і виглядав втомленим. — Чарівне місто, хоч і з кишенями повними інтриг. Вам сподобається. Якщо не залишитесь там надовго.

— А ми лишаємось? — спитала я, ловлячи інтонацію між рядками.

— Декілька днів, — підтвердив він. — Зустріч із губернатором, дозаправка, зміна документів. І… пліткують, що тут мають прибути посли з Істейру. Думаю, ваша компанія буде бажаною на вечері.

Він підморгнув і пішов далі, керуючи командою.

Я не знала, хто ці посли. І, якщо чесно, не дуже хотіла дізнаватися.

Але все одно зійшла на берег — слідом за Іллерісою, яка йшла бездоганною, витриманою ходою.

Позаду спустився Еліас, тримаючи у руках свою маленьку дорожню сумку. Він одразу подивився на мене — швидко, тривожно, але не сказав нічого.

Іннара — вже знову у вигляді спокійної відьми Аріші — йшла неквапливо, обгорнувши плечі шаллю.