Розділ тринадцятий

Я ще стояла, розмірковуючи над розмовою з Іллерісою, коли почула легке шарудіння — не вітер, не скрип щогли. Різкий, майже хижий рух.

Обернулася — і натрапила поглядом на постать, що крадькома пробиралася до ящиків зі спорядженням біля вантажного люка. Чоловік — не з нашого екіпажу. Одяг мокрий, подертий. З-під плаща виглядала металева кривава кромка кинджала.

Я не встигла навіть видихнути, як той чоловік різко зиркнув у мій бік. Його очі блиснули в темряві, і він кинувся до мене.

Я рвонула назад, послизнулася на вогкій палубі, але втримала рівновагу, вчасно ухилившись від удару. Повернулася спиною до перил, підняла руку, шукаючи чим відбитися. Але перш ніж пірат встиг зробити другий ривок — щось метнулося в темряві.

Лезо клацнуло об метал кинджала. Сила удару була такою, що зброя вилетіла з рук нападника і з гуркотом впала на дошки.

Елізар.

Він з’явився з темряви, мов сам її породив. Різкий, зосереджений, мовчазний. Його рука ще тремтіла від швидкого руху.

— Ти що, вирішила ночами тренуватись у поєдинках? — буркнув він, не дивлячись на мене. Його погляд був прикований до нападника, що повз до кинджала.

— Він не з екіпажу, — видихнула я, досі не вірячи, що все сталося насправді.

— Та я вже здогадався.

Він легко ступив уперед, одним рухом повернув собі контроль над ситуацією. У наступну мить — удар руків’ям меча в скроню, і пірат знепритомнів.

Я спиралась на перила, серце билося до горла.

— Ти в порядку? — нарешті спитав він, уже тихіше.

Я лише кивнула.

— Залишайся тут. Я розбуджу варту.

І він зник так само стрімко, як з’явився.

А я стояла, дивлячись на знерухомленого нападника, на мокру палубу, залиту світлом місяця, й намагалась дихати рівно. Мабуть, я ще довго не зможу розплутати, що саме зараз тремтіло в мені сильніше: страх чи… щось інше.

Ледь Елізар зник з очей, прямуючи до каюти за вартовими, як море, щойно спокійне, затремтіло, наче злякане. Хвилі рвонулися до неба, і з-під їхньої бурхливої піни виринуло те, що примусило все живе на кораблі завмерти.

Морське чудовисько. Його вигляд здався знайомим, майже… природним. І саме в цьому полягала найбільша жахливість. Щупальця, темні, слизькі, виблискували під місячним світлом, виринали з води наче чорні стрічки, що шукали жертву. Очі — два палаючих ліхтарі, в яких не було розуму, тільки інстинкт. І лють.

Моє серце стиснулося. Ця істота, колись така звична для мене — частина глибини, частина нашого світу — тепер була загрозою. Не союзником. Не нейтральною силою. Ворогом.

Колись я могла б впоратися з нею. Одним порухом думки, співом, магією. Тепер же… я була людиною. Крихкою, беззахисною. І чудовисько це відчувало. Його щупальця сунулись до палуби, здіймаючи дерев’яні дошки, ламаючи щогли. Люди кричали. Знову. Тільки цього разу — не від страху перед піратами, а від того, що народжене з безодні прийшло по них.

Я стиснула край палуби, не знаючи, що гірше — той страх, що проростав в мені, чи зрада, яку відчувала, дивлячись на те, що колись було частиною мого дому.

Я хотіла закричати — не від жаху, а від болю. Цей напад був не просто загрозою для корабля. Це було нагадування. Що я вже не належу морю.

— Астрід! — закричала Аріша десь позаду, але її голос тонув у ревінні хвиль і тріску дерева.

Чудовисько готувалося до удару. І цього разу ми могли не встигнути врятуватися.

Усе навколо рвалося на шмаття.

Щупальця чудовиська били по палубі з такою силою, що дошки вилітали з кріплень, тріскалися під ногами. Одне з них пронеслося в сантиметрах від мого обличчя — і тільки вчасний випад вбік врятував мене від розчавленого черепа. Я прокотилася по мокрому дереву, вдарилася ребрами об перила, ковзнула, але встигла вчепитися, щоб не вилетіти у темне море.

Воно ревіло — глибоке, розлючене. Немов саме море визнало мене чужинкою.

Я побачила, як один з піратів, що ще нещодавно висів прив’язаний до щогли, зірвався й побіг. Він кинувся до каната, але в ту ж мить його накрило — щупальце обвилося навколо нього й з хрустом потягло догори. Його крик урвався в повітрі, а потім — тиша. Його більше не було.

Слідом другий — вирвався, кинувся до шлюпки, не встиг. Паща, темна, в’язка, з рядами вогких зубів, схопила його разом з уламком щогли.

Мов блискавка вдарила у воду — і вдарила насправді. Небо розкололося блиском. Почався шторм.

Вітер завив, забивши в обличчя перші краплі дощу, гострі, наче голки. Я не знала, що це на моїй щоці — дощ чи мої сльози. Гримів грім, гупав вітер. Молнії розтинали небо, а корабель гойдався, ніби зламана іграшка, готова розлетітися від одного удару хвилі.

Я бігла. Не пам’ятаю, куди саме. В ухилі. У пошуках чогось. Криків. Голосів. Краю палуби. Зброї. Порятунку.

Ще одне щупальце з'явилося просто з темряви — я пірнула під нього в останню мить, відчула, як воно рве повітря над головою. Дихання збилося, ковток — сіллю. Очі сльозилися від вітру. Руки ковзали по мокрому дереву.

Я встигла схопитися за мотузку. Одну з тих, що колись підтримувала вітрило. Тепер — лише шмат мотлоху. Але він врятував мене від чергового удару. Я вдарилася об борт, та не впала. Жива.

Ще секунда — і мене схопило.

Обпалююче дотик — слизьке, жорстке щупальце затяглося навколо талії. Я заверещала, але вітру й реву було байдуже. Ноги втратили опору — я зависла над палубою. Повітря не вистачало. Воно стискало мене, як змій.

І тоді я побачила її. Пащу.

Величезну, чорну, з рядами зубів, що йшли в глибину, мов спіраль до самого дна. Мене тягнуло до неї. Краплі дощу перетворилися на потік. Все тіло боліло, стискалося, кричало.

Я закричала, але звук потонув.

Останнє, що я побачила, перед тим як все навколо почало зникати в бурі — обличчя Аріши, яка простягала руку. І моє власне серце, що калатало, мов дзвін тривоги.

А потім усе… зупинилося.

Вітер завмер у повітрі, немов хтось невидимий затиснув долонею саме серце бурі. Дощові краплі зависли в повітрі, нерухомі, мов скляні намистини, розкидані кимось безтурботним. Хвилі застигли у шаленому злеті, мов готові ось-ось зім’яти корабель — але завмерли, як статуї, зліплені з води.