Розділ дванадцятий

Після всього, що сталося, дивним здавалося… тиша.

Вона огорнула палубу, як ковдра — важка, мокра, просочена кров’ю й потом. І все ж — тиша. Затята, вперта, майже глуха.

Я сиділа на місці, де мене залишив капітан Велар. Під спиною — тепла дошка, в тіні обшарпаного вітрила. Перев’язка пульсувала на боці, кожен подих віддавався тупим болем, але я не зважала. Біль — дрібниця в порівнянні з тим, що вирувало в голові.

Корабель здригався під ногами, відлунюючи хрипкими скрипами снастей та рідкісними голосами. Люди — живі, змучені, переможні — розбирали наслідки бою. Серед тіней і плям крові зникли яскраві барви попереднього ранку. Сонце зависло високо над головою, сліпуче, безжальне.

Пірати… Вони більше не становили загрози. Декого вже кинули в море, інших — зв’язали, підперли до мачти, де вони тепер сиділи, знівечені, збиті, мов посуд, що пережив шторм.

Я перевела погляд на Елізара, який щойно відійшов від капітана. Його сорочка знову була розстебнута, але вже на ньому, рука — перемотана, лице в подряпинах. Але поставу він тримав, наче на параді. Невразливий. Самовпевнений.

Його голос лунав далі, віддаючи короткі розпорядження команді. Він тримав контроль, і цього було достатньо, аби люди корилися. Навіть у хаосі.

— Як почуваєшся? — почулося поруч. Аріша.

Я й не помітила, коли вона сіла поряд. З неї спала вся пишність, каптур злетів назад, на обличчі — зморшки втоми, тіні недосказаних думок.

— Жива, — відповіла я, відводячи погляд. — А значить, уже краще, ніж могло бути.

Вона не всміхнулася, лише мовчки витягла флягу й простягнула мені. Я зробила ковток — вода була теплою, солонуватою, зате справжньою.

— Вони знищили всіх? — спитала я, кивнувши на порожнє море.

— Не всі. Кілька втекли. Але основна частина їхнього екіпажу тут. — Вона подивилася на зв’язаних піратів. — А далі… буде вирішувати принц.

— Цікаво, що він вирішить, — буркнула я. — Хоч я й не впевнена, що маю право щось говорити. Ми теж убивали.

— Убивали, бо на нас нападали. Бо інакше — або ми, або вони. Це теж закон моря.

Я мовчала.

Погляд сам собою знайшов Еліаса. Він стояв біля борту, його рука стискала кинджал, досі у плямах крові. Обличчя в нього було застигле, ніби ще не вирішив, чи пережив усе це насправді.

Мені захотілося підійти до нього, але тіло ще не дозволяло рухатись швидко. І душа — теж.

— Панно Астрід, — голос за неподалік. Впізнала Велара.

Він підійшов тихо, але знову з тією впевненістю, яка вселяла… не спокій, ні. Але відчуття, що хтось тримає хребет цього корабля.

— Ви тримаєтесь надзвичайно гідно. — Його очі ковзнули до моєї перев’язки. — Якщо що — я наглядаю.

Я ледь кивнула, не в силах щось відповісти. Ці слова були чесними. Без прикрас.

І саме тому з ними було страшніше.

— Можна? — почувся знову його голос, уже ближче, майже біля плеча.

Я підвела очі. Велар тримав у руці щось, схоже на шматок хліба з розчавленими шматочками інжиру. Інший шматок вже тримав у другій руці. Їх запах — солодкий, трохи терпкий, із легким присмаком вина — змусив мій шлунок нагадати про себе.

— Ви не їли, — сказав він, не як докір, а як факт, що не терпить заперечення.

Я взяла хліб обережно, ніби боячись зламати момент.

— Дякую. Я… забула.

— Це іноді найкраще, що можна зробити після бою — забути. І поїсти, — він опустився поруч на перевернутий ящик, склавши руки на колінах. — Їжа після перемоги — завжди особлива. Хоч і не завжди смачна.

Я усміхнулася. Ледь-ледь.

— У вас наче досвід.

— Більше, ніж би хотілося, — відгукнувся він із тією напівусмішкою, яка виглядає справжньою лише в морських людей. Там, де між словами живе солоний вітер і десь між фразами чутно, як ламаються хвилі.

Ми мовчали кілька хвилин, просто сидячи на палубі, що ще не до кінця просохла після води й крові. Сонце було високо, але не пекло — тільки гріло щоки. І я раптом зрозуміла, що мені… затишно. З ним — не лячно. Не тривожно. Я навіть не намагалася вигадувати, що сказати. Просто їла, слухаючи, як хрумтить хліб.

— Знаєте, — промовив він нарешті, роздивляючись море, — бувають дні, коли я думаю, що народився не на суші, а отам. — Він кивнув у бік горизонту. — У хвилі. Може, колись був чайкою. Або мушлею. Хоча, мушлі мовчать, а я… — він усміхнувся.

— Ви непогано говорите, — відгукнулася я. І трохи здивувалася, наскільки м’яко звучав мій голос.

— Ви теж. Хоча часом — наче мечем. Ріжете чітко, без пафосу. Це добре. Особливо тут. На палубі. Тут зайве вивітрюється з першим же подихом бризу.

— Ви дуже… морський, — сказала я, дивлячись, як його волосся розвіває вітер.

Він засміявся. Легко. Щиро.

— Це найкраще, що мені казали. Бо я й правда його люблю. — Його погляд став м’яким. — Знаєте, панно Астрід… море — єдине, що ніколи не зраджує. Воно може бурлити, вбивати, перевертати кораблі, красти товаришів. Але воно — завжди чесне. Його гнів — справжній. Його тиша — теж.

Я слухала, затамувавши подих. Слова лягали в душу так само, як хвилі — на пісок: одна за одною, без поспіху, але назавжди.

— І коли втомлюєшся від людей… — він підняв очі до моїх, — море — це єдине, що лікує. Мовчки. Без запитань. Без вимог.

Я відчула, як у грудях щось щемить. Незвично. Неприємно. Але й… рідно. Так. Я знала ці відчуття. Але давно не ділилася ними з кимось, хто… розуміє.

— І ви не боїтеся його? — спитала я тихо.

— Щодня. — Він кивнув. — Але не тому, що воно може забрати життя. А тому, що я боюся прожити життя без нього.

Я ковтнула, не в силах нічого відповісти.

Бо в цьому була правда. Море — не завжди милосердне, але завжди вірне. І цей чоловік… був його частиною.

— Знаєте, — несподівано промовив капітан Велар, кидаючи крихти хліба за борт, — морські легенди мають властивість оживати, коли втомлюєшся від світу людей.

Я хмикнула, відчувши, як хвилі від музики його голосу починають торкатися серця.