Розділ одинадцятий

Море було бездоганним.

Його поверхня — мов натягнуте полотно з рідкого скла, на якому золоті відблиски сонця гралися в хованки з хвилями. Солоний вітер ніс у собі спокій, що пронизував до кісток, і навіть дерев’яна палуба під ногами здавалася живою, теплою, майже рідною. Я стояла біля борту, притулившись до дерев’яної поручні, і дивилася, як «Тайфун» розрізає хвилі — гордо, впевнено, красиво.

Позаду екіпаж займався звичними справами: хтось підтягав канати, хтось полірував мушлі на шкіряних поясах, капітан віддавав розпорядження впівголоса, і навіть ті слова звучали, наче морські заклинання. Аріша сперлася на щоглу, спостерігаючи за всім із напруженою байдужістю. Іллеріса трималася біля вітрил — її розпущене волосся розвівав вітер, і вона здавалася частиною пейзажу, декоративною деталлю у виставі для небес.

Еліас мовчав, наче не хотів порушити гармонію моменту. А Елізар… той час від часу кидав у мій бік погляди, наче шукав щось у моєму обличчі, чого сам не міг назвати.

Здавалося, ніби нічого поганого вже не станеться.

Ідилія.

Розслабленість.

Хибне затишшя.

Аж раптом крик дозорця розітнув повітря, мов удар грому.

— Корабель на горизонті! Чорні вітрила!

Я знову втягнула повітря — цього разу різко, інстинктивно. Всі одразу завмерли. Хвилина — і на палубі вже не було ані усмішок, ані легкості. Лише сухі кроки, напруження у плечах і глуха тиша, як перед бурею.

Я кинула погляд на обрій.

І побачила його.

Корабель із вітрилами чорнішими за ніч, що невблаганно наближався. Його рухи були мовчазні, хижацькі. Він не йшов — він полював. Пряма лінія курсу. Без коливань. Без сигналів. Без сумнівів.

Пірати.

Це слово розірвало мене навпіл — між минулим і теперішнім. Між хвостом і ногами. Між хвилями й палубою.

Колись, коли я була сиреною, ми з Мірабель іноді спостерігали за кораблями, що тонули в диму та криках. Ми лежали серед водоростей на кам’яних уступах, де морські течії були повільні, а видимість — ідеальна. Це було як дивитися виставу: шум гармат, розірвані вітрила, уламки дерева, що сипались у воду, мов дощ із трісок і мотузок.

Мертві людські тіла падали з бортів — важкі, неприродні у воді. Їхнє волосся тягнулось догори, а очі часто були широко розплющені. Деякі ще били ногами, борючись за подих, перш ніж вода врешті приймала їх у свої холодні обійми. Інші ж падали мовчки, з розпростертими руками — наче каялися. А ми стежили.

Мірабель — зі страхом і жалем. Вона завжди відверталася першою, стискаючи мою руку й шепочучи: «Вони ж просто люди. Вони бояться. Їм боляче…»

А я — я не відводила погляду.

Я вивчала. Захоплювалась. Їхні обличчя, ці хвилини перед смертю — в них була жива, яскрава емоція. Таке рідко побачиш у глибинах моря. У цих сценах було життя, хоч і на краю знищення. Я спостерігала з цікавістю, з пульсуючим серцем, навіть із захопленням — тоді ще не знаючи, що колись опинюсь на тому боці.

Сьогодні я була не серед глядачів, а на сцені.

Я стояла на палубі. Людська. Слабка. Без хвоста. Без голосу, що міг зупинити серце. І корабель із чорними вітрилами вже бачив нас. І вже йшов до нас.

Крик.

Перший — короткий, мов натягнута струна, що луснула. Потім ще один. І ще. Звучали накази, тупотіли ноги, дерев’яна палуба задрижала від метушні. Поряд хтось упустив скриню — той глухий звук розколов простір, як грім у штиль.

— На весла! Гармати готувати! — вигукував хтось, і голос його зривався.

Екіпаж бігав, сновигаючи поміж снастей і люків, а в повітрі вже пахло димом — хтось розпалював сигнальний факел. Мої пальці стислися в кулаки. Я стояла, як укопана, серед цього хаосу.

А потім мене пройняло.

Море. Воно було навколо. Рідне. Знайоме. Але не для мене зараз.

Я більше не була частиною води. Вона мене не приймала. Не тримала. Не несла. Мої ноги — ці тонкі, хиткі, кістляві вироки — не зможуть гребти. Не зможуть рятуватись.

Я можу потонути.

Ця думка вперше вдарила в голову повною вагою. Сирени не тонуть. Ми живемо у воді. Вона — наш дім. А тепер… Тепер я як ті люди, яких ми колись бачили з Мірабель — ті, що падали, борсались, задихались.

Потонути. У власному морі.

Мене затрусило. Ноги не слухались. Долоні зрадницьки спітніли. Я дивилась на хвилі, що почали розгойдувати корпус судна, і в кожному коливанні бачила пастку. Пастку, з якої не вибратись.

— Панно! — крикнула Аріша, десь поруч. — Панно, тримайтесь біля мене!

Але голос її був далекий. Заглушений криками команди, брязкотом зброї, тупотом та гуркотом гармат, які висували з темних нутрощів корабля. Корабель піратів вже був ближче. Його чорні вітрила тріпотіли, мов роздерті крила. Його корпус був темним, обгорілим, мов зібраний з решток потонулих суден.

Я знала, що він нас наздоганяє.

І я знала, що в цій подобі я — не сирена.

Я — людина.

Беззахисна. Слабка. Й така, що може потонути.

Аріша струснула мене за плечі, мовби прагнула витрусити з мене страх. Її погляд був гострий, мов лезо, що ріже морську поверхню перед бурею. Я мимоволі втупилася їй у вічі.

— Подивися на мене, — прошепотіла вона, але так, ніби це був наказ. Її пальці стисли мої плечі. — Дивися. І не кліпай.

Я дивилась. Бо іншого не залишалося. Бо за її очима було щось, що тримало міцніше за будь-які канати. Впевненість. Вогонь. Жива сила.

— Зберися, — мовила спокійно, наче ми стояли не за кілька метрів від кривавого абордажу. — Не ти маєш боятися їх. Це вони мають боятися тебе. Ти — не здобич.

— Я… — ковтнула повітря. Воно різало горло, як сіль на рану. — Я боюся вмерти.

Мої очі знову ковзнули до того темного корабля. Його борти вже майже торкалися нашого. Тінь його вітрил накрила нас, і холод пробігся спиною.

— Боїшся вмерти? — Аріша криво всміхнулася. — Ти? Морська Володарка? Що, вибач, у прірву пірнала? Зі штормами сперечалася? Хвилі приборкувала?