Розділ десятий

Аріша крутиться довкола мене, ніби буря в пляшці. В її руках — складене вчетверо вбрання кольору мокрої бірюзи, прикрашене вишитими морськими візерунками. Вона кидає його на ліжко та вирішує, що потрібна ще одна шаль, ще пара сережок, ще якась зачіска, яка «не розтріпається від морського вітру, але й не зробить тебе схожою на статую».

— Ти ж не хочеш виглядати так, ніби зараз співатимеш гімн перед натовпом моряків, — бурчить вона, розбираючи моє волосся з коси.

— Мені байдуже, як я виглядаю, — кажу, не втримуючи роздратування. — Мене більше турбує, чому ми взагалі маємо йти на цю «прогулянку».

Аріша завмирає на мить. Потім повільно підходить і стає навпроти.

— Ти боїшся його, — каже без запитання. В її голосі — не докір, а розуміння.

— Не його. Себе поруч із ним, — виправляюся. — У мені все кричить, що це пастка. Що ми йдемо просто у пащу звіра. І ця Іллеріса... Вона ніби й не при ділі, але її присутність — як лід під водою. Ти не бачиш, але відчуваєш, як обпікає.

— Послухай, — Аріша нахиляється ближче. — Ти маєш залишатися спокійною. Він не знає, хто ти. І не дізнається, якщо ти сама не дозволиш цьому статися. Ти маєш триматися — хочеш ти того чи ні.

Я дивлюсь на неї мовчки. Потім киваю.

— Добре. Якщо ми вже вирішили ризикнути — ризикуймо правильно.

— Ось і молодчинка, — каже вона й повертається до дзеркала. — А тепер, будь ласка, не рухайся, інакше я пришпилю тобі квітку просто до лоба.

Я криво усміхаюсь. Це все ще місія. І моя ціль ще попереду. Тож я поквапилася на вулицю, де на нас вже чекав транспорт.

Карета виявилася напрочуд просторою, з м’якими сидіннями кольору світлої охри й темними завісами, які можна було відсунути, аби бачити, як повз пропливає світ. Я сіла поруч із Арішею, навпроти Елізара та Іллеріси, яка трималася зосереджено і… трохи скуто, ніби хтось натягнув невидиму нитку, що тягнула її назад.

Еліас з’явився останнім — вибачився, кивнув і сів збоку, між Іллерісою та дверима. Коли карета рушила, я відчула легке смикання, як у човні, що зривається з якоря. Дорога вела крізь міські ворота, повз торгові ряди, де сонце гралося з кольорами фруктів, тканин і голосів. Повз кам’яні мости, фонтани й річки з кришталевою водою. Але десь у грудях все одно тисло. Я ж бо знала: ми їдемо не на прогулянку. Ми їдемо в пастку.

— Ви, мабуть, чули про Тайфун? — спитав Елізар, спершись ліктем на підвіконня й поглядаючи на мене з лукавим блиском. — Найшвидше судно з усіх, що коли-небудь розтинали води Селіярії. Кажуть, він здатен перегнати навіть вітри.

— Ви вже про це казали, — беземоційно зауважила, розправляючи складочки на спідниці сукні.

— А ще кажуть, що він проклятий, — додала Іллеріса, викликавши мій інтерес. Її голос прозвучав м’яко, проте в кожному слові був ледь вловимий відтінок колючки.

— Лише якщо вірити у старі байки, — відмахнувся принц.

— Я вірю в байки, — сказала я, дивлячись у вікно. — Часто вони містять більше правди, ніж вам би хотілося.

Карета на мить завмерла на повороті, і мені здалося, що хтось інший сидить у моєму тілі. Спокійна дівчина з прямою спиною, яка веде світську бесіду. Не я. Не сирена. Не втілення гніву.

— Астріде, — м’яко мовив Еліас, нахиляючись трохи ближче, — якщо ти ще не бачила північного узбережжя, готуйся. Це місце, де море здається… безмежним.

Я кивнула, не знаходячи слів. Що я могла відповісти хлопцеві, який народився серед каменю та веж, про море, що було моїм домом і тілом?

— Хоч би яке воно не було, — додала Аріша, встромляючи шпильку в розмову, — я все одно не розслаблятимусь. Людина, яка бере з собою двох панянок і називає це "прогулянкою", навряд чи має невинні наміри.

Елізар розсміявся.

— Пані, як ви різко розкладаєте все по полицях! Можливо, я просто вирішив потішити себе чарівним товариством?

— Тішити — можна словами. А коли в справі корабель, озброєна команда й наполегливе мовчання вашого брата… — Вона поглянула на Еліаса. Той, як завжди, нічого не заперечив.

Я ковзнула поглядом по Іллерісі. Вона дивилась у вікно, немов нічого не чула. Але пальці на колінах були зчеплені так міцно, що стали білими.

Вдалині з’явився обрій. І запах — мій запах. Солоний, живий, пронизливий. Море. Але я не зраділа.

Бо тепер воно було по інший бік. І я — по цей.

І, здається, вже не знала, де мені місце.

Карета зупинилася з легким поштовхом. Коли лакей відчинив дверцята, ранкове світло залило салон. Хвилі облизували кам’яний пірс, і над водою линув пронизливо-солоний вітер. Ми приїхали.

Першою вийшла Іллеріса. Витончено, мов вишколена актриса, вона простягнула руку, і Елізар, який уже стояв біля виходу, допоміг їй зійти. Його обличчя розцвіло галантною усмішкою — занадто бездоганною, щоб бути щирою.

— Обережно, панно, — промовив він, мовби доторк до її пальців міг розбити їх на кришталь.

Іллеріса мовчки кивнула. Її обличчя залишалося нейтральним, майже застиглим. Та коли вона відвернулася, я помітила, як її плечі трохи напружилися.

Тепер черга була моя.

Я простягнула руку з тією самою холодною впевненістю, яку щойно бачила в Іллеріси. Елізар узяв її — і не відпустив одразу. Його пальці міцно обхопили мої, наче хотіли щось витягнути зсередини, щось вивудити з самої суті моєї плоті. Його очі зустрілися з моїми, і в тому погляді було щось ледь помітне: сумнів чи виклик, чи, можливо, цікавість.

Я не відвела погляду.

Нарешті він відпустив мою руку й пішов уперед, неквапом підіймаючись трапом на корабель. Його постава була рівною, спокійною — майже лукавою. І чомусь саме зараз, коли я дивилася йому вслід, моє серце стиснулося. Не від страху. Від передчуття.

— Він завжди такий, — пролунав голос поруч.

Я озирнулася. Еліас стояв біля мене, тримаючи за лямку свою дорожню сумку.

— Ти про що саме? — спитала я.

— Про те, як довго він тримається за речі, які його цікавлять.