Розділ дев’ятий

Я повільно йшла кам’яними коридорами палацу, ще не встиглими наповнитись денним шумом. Повітря було свіжим і холодним, як ранковий прибій, а всередині — ще холодніше.

Слова королеви крутилися в моїй голові, мов сріблясті водорості в течії.

«Не лишайся тут… життя жінки тут особливо дешеве…»

Хіба вона не правителька цього королівства? Її обличчя було спокійним, майже байдужим — і саме в цій байдужості я відчула тривогу. Ні, вона не здавалася мені злою, не була схожою на мачух із казок, що так любила переповідати Мірабель. Але… щось у її тоні, в її тінях під очима, в довгому погляді вдалечінь — говорило більше, ніж слова. Там була втома. І там була правда.

А потім — та панянка.

Я досі не знала її імені. Але забути її вигляд — було неможливо.

Спершу я подумала, що вона — ще одна лялька цього світу. Вишукана, правильна, вбрана у все найкраще, прикрашена мов витвір мистецтва. Та сьогодні вранці… вона виглядала інакше. Жива. Людська. Трохи сумна, трохи… справжня. Нічна сорочка, розпатлане волосся, сльози, які ставали перлинами.

Сльози… що перетворюються на перли.

Це не могло бути людським.

І хай вона й не помітила мене — я помітила її. Побачила те, чого, можливо, ніхто не мав би бачити. І тепер... я не знала, що з цим робити. Хто вона? Звідки в ній щось… наше? І головне — чому вона виглядає як людина?

Я намагалась уявити її у тій ролі, яку, скоріш за все, вона й грає. Можливо, вона теж — частина палацового кола. Можливо, вона кохає Елізара? Хтозна. Але щось змушувало її вранці виходити в сад, ховатися від усіх і плакати. Справжньо. Не виставково.

А що змушує плакати тих, хто має все?

Втрата? Кохання? Самотність?

Чи, може, відчуття, що ти не на своєму місці?..

Я сіла на край ліжка, провела долонею по тканині, що вкривала подушки. Із вікна вже лилося сонце — тепліше, яскравіше, ніж перед світанком. Але мені здавалося, що від нього холоне.

Цей палац — як дзеркало.

У ньому кожен показує лише те, що хоче бачити інший. А те, що ховається під сукнею, посмішкою чи маскою… залишається лише для ночі.

Я пройшла кілька кроків до вікна, опустилася на край підвіконня і дозволила собі заплющити очі.

Лише коли хтось кашлянув — навмисне тихо — я здригнулась.

— Ти знову десь блукала, — мовила Аріша. Вона сиділа в кріслі біля столу, склавши руки на колінах. Її погляд був м’який, але пронизливий. — Я прокинулася й тебе вже не було.

— Вибач… — буркнула я, не зводячи погляду з підлоги. — Не хотіла тебе будити.

Вона ще хвилину мовчки спостерігала за мною. Я відчула це буквально шкірою: оцінювала. Зчитувала.

А потім зітхнула і обережно запитала:

— Що сталося?

Я мовчала. Просто стояла, стискаючи руками спідницю, наче та могла втримати все, що роїлося в мені.

Та мовчання було нестерпним. Нарешті я заговорила:

— Я не знаю, навіщо я тут, Арішо.

Мій голос звучав тихо, але кожне слово — як скрегіт під водою.

— Ти знаєш навіщо, — відповіла вона м’яко, але твердо.

— Так… помста, — скривилась я. — Але щодня, щохвилини я відчуваю, як зсередини щось від мене відколюється. Я дивлюсь у дзеркало — і бачу не себе. Я розмовляю — і мій голос не мій. Я стою серед цих стін, і мені здається, що я тонy в повітрі, як у мулі. Я втрачаю себе, Арішо. І найгірше — іноді мені хочеться… повернутись.

Вона дивилася на мене мовчки. А я не могла зупинитися:

— Я зневажаю себе за те, що сумніваюся. За те, що мені хочеться знову дихати водою. Слухати спів китів. Сидіти на камінні, вкритому мохом, а не на сіні чи стільцях. Це тіло — не моє. Цей одяг — не мій. І цей палац — чужий до болю. Я… я думала, що зможу витримати. Бути сильною. Йти до кінця. Але… але вчора я хотіла використати Еліаса. Просто, щоб підібратися ближче до його брата. Маленького. Беззахисного. І я… я майже не відчувала огиди. Ти розумієш?

Я різко підвела голову. Аріша сиділа нерухомо. Її очі не виражали жодного осуду. Лише… тінь тривоги.

— Я боюсь, що стаю однією з них, — прошепотіла я. — Я вже не знаю, хто я.

Повисла тиша. Аріша нарешті встала, повільно підійшла до мене і легко торкнулася мого плеча.

— Ти знаєш. Просто боїшся. І це нормально. Страх — не ознака слабкості. Це доказ того, що ти ще не втратила себе повністю.

— А якщо втрачу? — хрипло спитала я. — Що, як я вже?

— Тоді я нагадаю тобі, хто ти. — Її голос був твердим. — Навіть якщо доведеться знову і знову.

Я подивилась на неї. Уперше за багато днів — по-справжньому вдячно.

Але легше не стало.

Бо в моєму серці досі сидів шепіт Морського Бога.

Я не знала, чи варто ділитися цим сном із відьмою. З Арішою. З тією, хто завжди молився на його ім’я, хто несла його силу в крові й заклинаннях. Я бачила, як тремтів її голос, коли вона згадувала Його храм. А тепер… мені наснився Він. І снився так, ніби не помер, не розчинився у водах, а досі десь поруч. Дихає. Спостерігає.

Та ще більше за все мене лякало інше:

А якщо це не був сон?

Його очі — наче хвилі, що колись омивали стіни мого палацу. Його голос — глибокий, наче сама безодня. У ньому не було гніву, лише насмішка. Мов хижак, що вже зловив свою здобич, але ще дозволяє їй борсатися.

Ні, то був не просто сон.

Занадто чітко я пам’ятала холод від Його погляду. Занадто добре — тягар Його слів:

«Повернися до себе. Я поверну тобі голос сирени. Поверну хвіст. Поверну силу. Забудь. Почни наново.»

Я чула це ще до пробудження. І тепер ці слова нили в мені, мов стара рана, яку роздерли до крові. Але... я вже зробила вибір.

Занадто багато втратила, аби відступити.

Я перевела погляд на Арішу. Вона все ще стояла поруч, мовчки спостерігаючи за мною. З її обличчя було складно щось прочитати — чи то роздуми, чи просто обережність.

Я хотіла сказати:

«Мені наснився твій Бог. Він кликав мене назад.»