Розділ восьмий

Схід сонця. Те саме місце. Те саме небо. Те саме море, що обіймало нас тоді, коли поруч був Еліас. Але зараз я була сама.

Пісок під ногами здавався теплішим, ніж зазвичай. Море лагідно кликало — не звуком, а відчуттям. Воно тягнуло мене вперед, наче старий друг, що давно чекав на обійми.

Я зробила крок. Потім ще. Хвилі ковзнули по щиколотках, приємно прохолодні, з дитячим шепотом піни. Коліна, бедра… Сукня прилипла до тіла. Я не зупинялася. Вода піднімалася, ковтала мене по шматках. Коли хвилі накрили плечі, я зробила останній вдих — і занурилась.

Спочатку була тиша. І я подумала, що все буде добре. Море — мій дім, мій порятунок.

Але цього разу воно не прийняло мене.

Раптом щось невидиме стисло горло. Гостро. Без попередження. Мої легені здійнялися в марній спробі вдихнути, а вухам — замість знайомого звуку течій — дісталися хрипкі, спотворені шепоти. Вони не мали слів, але я розуміла: вони були про мене. Про провину. Про втрату. Про зраду.

Мене оточила темрява — не звичайна, нічна, а густа, слизька, липка, як мул, що затягує до дна. Вона стискала грудну клітку, тиснула на череп, повільно, методично — так, наче хотіла розчавити думки.

Я не могла ворухнутися. Лише дивилась уперед — у безодню.

І з цієї безодні випливла вона.

Мірабель.

Вона не змінилася. І водночас змінилася страшенно. Волосся її спадало хвилями — знайомо й болісно. Обличчя — ніжне, як у спогадах. Але очі… Її очі були пустими. Ні, не порожніми — мертвими. Скляними. Як ті, що бачать, але не відчувають.

— Чому ти не зупинила мене? — запитала вона. Голос звучав наче крізь товщу води. Глухо, ламано. Не її голос.

Я відкрила рота — і зрозуміла, що не можу відповісти. Мої вуста… ніби запечатані. Ніби мушля закрилася зсередини. Я хотіла кричати. Я благала очима. Але замість слів — тільки паніка.

— Я вірила тобі, — продовжила вона. Її рука повільно потягнулась до мене. Тремтяча. Бліда, як перламутр, змертвілі пальці — мов кора, обпалена сонцем. — А ти… відпустила.

Позаду неї постали постаті. Людські, тіньові, розмиті. Вони стояли мовчки. А потім почали сміятись. Їхній сміх не мав радості. Лише знущання. І серед них — він. Принц. Елізар. Риси його були змазані, але я знала його. В кожному нерві знала.

— Ти ж обіцяла захистити мене, — прошепотіла Мірабель, вже зовсім близько. Її голос затремтів, — але ти дозволила йому…

Її пальці торкнулися мого обличчя. Крижаний дотик пронизав шкіру. Я відчула, як щось у мені розривається. Тонко. Безшумно. Але невідворотно.

— Ні! — хотіла закричати я. Та звук так і не зірвався з вуст.

Вода довкола стала густішою, темнішою. Хвилі почервоніли. Їх піна — не біла, а рожева. Кров’яна. Тіло Мірабель повільно розпадалося на пухирці піни. І при цьому — вона посміхалась. Холодно. Майже… з полегшенням.

— Тепер я вільна, — сказала вона. — Завдяки тобі.

Її тіло зникло. І море зникло. І звук зник.

Лишилась я. У порожнечі. Без тіла. Без голосу. Без вибачення.

Навіть спогад про біль від дотику Мірабель розчинився в цій глухій, порожній темряві. Жодного звуку. Жодного світла.

І тоді — зсередини цієї пустки — почулася хвиля. Не шум прибою, ні. Важке, величне биття, як удари давнього серця, що спить під самим дном світу.

Він з’явився мов тінь, мов обрій у воді після бурі — спочатку нечіткий, примарний, а потім дедалі ясніший, ясніший...

Чомусь я одразу зрозуміла, що це Морський Бог.

Величний. Неймовірний. Від самого його вигляду хотілося то впасти навколішки, то сховатися в мушлю. Його тіло було вирізьблене як статуя, кожен м’яз — мов частина течії, що вирізала себе з каменю. Шкіра переливалася кольорами глибокого океану — від насичено-синього до чорно-зеленого, як морська безодня під нічним небом. Волосся спадало, мов водорості, обрамляючи обличчя з чіткими рисами — загостреними, чужими, мов вирізьбленими з перламутру. А очі…

Очі його палахкотіли. Не спокоєм глибин, а невгамовною грою течій. У тих очах не було віку. Не було жалю. Лише глузлива цікавість, як у істоти, що бачила занадто багато, аби ще дивуватися — але ніколи не втомлювалася насолоджуватися чужою слабкістю.

— Ох, Аквастріде… — його голос обволікав мене, наче тепла хвиля, що несе не розраду, а отруту. — І це ти хотіла мститись? Сирена, що дозволяє себе втопити у власних сльозах?

Я не могла відповісти. Але і не мусила. Він читав мене без слів.

— Ти ж бачиш, дитинко, що воно того не варте, — продовжив він, зробивши крок уперед. Кожен його рух був наповнений гнучкою, майже тваринною грацією. — Люди завжди будуть такими. Жорстокими. Зрадливими. І твоє тіло, і твоя душа — вони більше не твої. Ти не людина, але й не сирена. Ти — уламок між двома світами, і обидва від тебе відвернуться.

Його слова боліли більше, ніж навіть посмішка Мірабель.

— Повернися в море, — шепнув він. Його пальці торкнулися мого підборіддя. Холодні. Рішучі. Він змусив мене подивитися йому в очі. — Повернися до себе. Я поверну тобі голос сирени. Поверну хвіст. Поверну силу. Забудь. Почни наново.

Це була пастка.

Прекрасна, спокуслива пастка.

Бо кожне слово було спокусою. Правдою. Логічною, безпристрасною. Він не брехав. Я чомусь знала, що, якщо забажаю та правильно попрошу в нього, то повернувшись. Я отримаю все назад. Все буде як зазвичай, точнісінько як тоді, коли сестра кинула мене напризволяще й обрала принца.

Але я також знала, що ніколи більше не зможу дивитися Мірабель в очі — навіть у спогадах.

Її смерть стала точкою неповернення. Пекельним болем, що пожер моє серце і залишив лише попіл. Я не могла відступити. Не тепер.

Я хотіла сказати йому: «Я не здамся. Я відплачу.» Але моя думка ще не стала словом, як він хмикнув і відступив на крок.

— Шкода, — протягнув з усмішкою. — Вибір зроблено. Хай буде воля твоя, дитя печалі.

Його постать почала розчинятися в мряці, мов піна на звороті хвилі. Але перш ніж зникнути зовсім, він кинув через плече: