Розділ сьомий

У залі було тихо, як перед бурею.

Свічки тріпотіли в настінних тримачах, злегка підморгуючи золотом — не розкоші, а тривоги. Їхнє світло розливалося м’яко, не кидаючи жорстких тіней, але ховалося від кутів, де мовчання стояло щільнішим за тюлеві штори. Десь за ширмою хтось перебирає струни арфи — мелодія точиться обережно, ніби не хоче зіпсувати ані слова, ані погляду.

Малий обідній зал виявився набагато інтимнішим, ніж я очікувала. Без трону, без формальностей. Лише прямокутний стіл на чотири особи, розміщений ближче до вікон, через які ще просочувалося м’яке вечірнє світло. У вазах — жовто-білі квіти, трохи червоних і щось, що пахло дуже приємно та ніжно.

Я ступила вперед першою. Повільно, з гідністю. Мій крок звучав надто чітко в цьому просторі, тому я намагалася йти легше. Хоч тіло в новій сукні здавалося не своїм. Воно пульсувало якоюсь чужою жіночністю.

Сукня, що обрала мені Аріша з тих, що були в кімнаті в шафі, була стриманою — темно-синя, із вишивкою сріблом на рукавах і подолі. Вона сиділа на диво ідеально, з урахуванням того, що її ніхто під мене не коригував. Було таке відчуття, що вона була не просто зшита під мене (хоча в них не могло бути поїх параметрів) — її ніби зібрали з уявлень про “герцогиню Астрід”. Високий комір приховував шию, а шовкова тканина шепотіла при кожному русі. Волосся було зібране назад, вгору, з кількома випущеними пасмами — і шпилькою у формі морської черепашки, на згадку про те, ким я була до цієї брехні.

«Пам’ятай, — казала Аріша раніше, коли ми тільки готувались до вечері. Вона стояла за моєю спиною, обережно фіксуючи шпильку в зачісці. — Ти — герцогиня. Але не надто горда. Скромна, спокійна, далека. Ніби ще не оговталася після трагедії на морі. Здаєшся вразливою — але в цьому твоя сила. Нехай вони звикають до думки, що ти — не загроза.»

Тоді вона зупинилася, глянула на мене в дзеркало і додала тихіше:

«І головне — не сприймай нічий погляд як щирий. Особливо — Елізарів. Він кронпринц, а отже однозначно мисливець. І ти — здобич, хай навіть цього не усвідомлюєш.»

Я пам’ятала кожне слово. Але зараз — коли ми вже зайшли, і двері за нашими спинами зачинились, — ці поради почали звучати радше як попередження.

Еліас сів ліворуч від мене, мовчки, лише легенько кивнув. Його обличчя залишалося спокійним, але я відчула у ньому ту ж напругу, що й у собі. Немов ми обоє знали, що цей стіл — не місце для трапези, а сцена.

Навпроти нас — вже сидів його брат. Елізар.

Зручно вмостився, вишукано, розслаблено — наче ми зустрілись не вперше, а вдесяте. У його погляді було щось, чого я не могла одразу схопити. Але коли він підвівся і сказав:

— Радо вітаю вас, герцогине Астрід. Ви робите наш дім красивішим лише своєю присутністю, — я зрозуміла. Він грає. І вже давно вийшов на поле.

Я вклонилась. Саме так, як навчила Аріша — чітко, впевнено, без зайвих емоцій.

— Ви надто люб’язні, Ваша Високосте, — відповіла я рівно. — Дякую за запрошення.

Аріша залишилась осторонь. Стояла за моїм кріслом, мов тінь, мов талісман. Її очі не відривались від мене, але цього разу не з тривогою — з оцінкою. Ми тільки почали.

І мені здавалося, що цей вечір буде довгим.

Ми сіли. Келихи вже були наповнені — легке біле вино, з виразним квітковим ароматом. Я торкнулася його губами лише для вигляду. Їсти не хотілося — шлунок стиснувся в тугий вузол ще з ранку, коли Аріша зав’язувала корсет і шепотіла мені на вухо, що ввечері почнеться справжнє полювання.

І от — я в полі зору вбивці Мірабель.

Елізар повернувся до мене всім корпусом, ніби зацікавлений не їжею, не братом, а лише мною. Його очі — зелено-золотаві, з хижим блиском, який не зникав навіть під усмішкою.

 — Ви вже встигли трохи освоїтись у нашому палаці, герцогине? — запитав він, обережно крутячи келих у пальцях. — Або ж, можливо, він здається вам надто… суворим?

— Я мало що встигла побачити, — відповіла я тактовно, роблячи вигляд, ніби зважую кожне слово. — Та, здається, й цього було достатньо, щоб відчути смак величі.

— Велич буває різною, — кинув він і злегка нахилився вперед, наче ми були змовниками. — Є така, що викликає повагу. А є така, що душить.

Моя усмішка залишилась на місці, хоч у шлунку все стиснулося сильніше.

— І яку ви вважаєте більш властивою цьому палацу?

— Астрід, — його голос став м’якшим, — я сподіваюсь, що для вас він не стане ані в’язницею, ані пасткою. Хоча… деякі пастки — напрочуд приємні.

— На жаль, я не маю схильності до потрапляня в пастки, — спокійно відповіла я. — Надто часто вона ховає отруту в своїх тенетах

— Ви надто прямолінійні для дворянки, — не втратив усмішки Елізар. — Це або чесно, або… дуже майстерна гра.

Я нічого не сказала, лиш поглянула на Арішу краєм ока. Вона стояла нерухомо, як статуя, але її пальці стискали тканину сукні на животі. Сигнал.

Обачно.

Після кількох хвилин мовчання, поки подавали наступну страву, Елізар мовив, відкидаючись на спинку крісла:

— До речі, палацові сади ввечері — особливо гарні. Є став, де квіти закриваються тільки після півночі. Ви б хотіли на них подивитись, герцогине?

Я на мить затримала подих. Це запрошення було більше, ніж просто люб’язність. Проте, що за ним ховалося — в мене не було жодного уявлення.

— Якщо вам не важко провести, Ваша Високосте, — відповіла я, не змінюючи тону. Немає сенсу ховатися чи тікати, інакше моя помста буде приречена на провал й усі жертви будуть марними.  — Було б цікаво побачити, як виглядає палац, коли всі маски зняті.

Еліас різко підвів очі на брата. Його погляд був короткий, але гострий.

— Якщо хочете, я теж можу приєднатися, — сказав він швидко. — Я знаю ті сади краще.

— Ні, — Елізар не відвів погляду від мене. — Герцогиня буде в надійних руках.

Я відчула, як серце трохи пришвидшило хід. Не від страху — від концентрації.

Це — гра.