Розділ шостий

Карета чекала біля майстерні, мов тінь майбутнього, готова поглинути їх у нову гру. Вона була вкрита темною тканиною, злегка вицвілою на згинах, з бронзовими заклепками по краях — скромна, але добротна. Ніщо у її вигляді не кричало про статус, але й не натякало на убогість. Ідеальний вибір для того, хто не хоче зайвих поглядів.

Аріша першою підійшла до дверцят і відкинула їх із різким скрипом. Вона рухалася впевнено, наче вже проходила цей шлях сотні разів. Касіан лише коротко кивнув мені, пропускаючи вперед. Його обличчя було нічим не виразне, але я відчула, як щелепи стиснулися.

Я сіла на м’яке сидіння навпроти Аріші. Тканина під пальцями була шершава, злегка прохолодна. Касіан розмістився поруч, але дивився в інший бік, до вікна. Двері зачинилися. І все — ми поїхали.

Тиша впала між нами не одразу, а поступово, мов роса, що осідає вранці. Ніхто не наважувався першим порушити її. Колеса постукували по бруківці, звук лунав ритмічно, але ніби заглушував наші думки. Я відчула, як повітря всередині стає густішим — не через спеку, а від тіней, що розповзалися між нами.

Аріша дивилася перед собою, але погляд її ковзав повз нас, заглиблений у щось своє. Її пальці нервово перебирали край рукава. Касіан весь зібрався в собі — поза ідеально пряма, руки схрещені, погляд твердий. Його тиша не була мовчанням — це була оборона.

Я сиділа між ними, не вміючи сказати нічого. Лише відчувала: цей день — це межа. Далі ми всі мали заговорити новими голосами. І я не була впевнена, чи зможу впізнати себе в жодному з них.

Карета гойдалася на колесах, і це ритмічне похитування мало б заспокоювати, та натомість здавалося, ніби світ навколо розхитується разом із нею.

— У палаці доведеться бути обережнішою, — порушила тишу Аріша, не відводячи погляду від вікна. Вона говорила рівно, майже байдуже, але я чула в кожному слові напругу. — Кожне слово, кожен жест — це гра. І ставки в ній вищі, ніж здається.

Я не відповіла. Просто сиділа, схрестивши долоні на колінах. Ще вчора я була істотою з глибин. Сьогодні — вигадка. Витвір спільної брехні.

— Пам’ятай, — додала вона вже спокійніше, повертаючись до мене, — ти — панна Астрід з Андорії. Шляхетного роду. Будь гордою, мовчазною, але не відчуженою. Ти не маєш виправдовуватися. І не став питань, якщо не хочеш втопити себе.

Я кивнула. Один раз. Повільно. Це був найпростіший рух, який не вимагав емоцій. Але всередині мене все стискалося.

Астрід з Андорії. Вигадане ім’я, значення і походження якого я не знаю. Обличчя, яке я повинна носити, поки не буде виконане завдання. Маска.

Де закінчуюся я і починається ця Астрід? Де мої межі тепер?

Чи згадає мене море, якщо я так довго залишатимусь людиною?

— Не дивися вниз, — раптом мовила Аріша. Вона пильно стежила за мною, мов вичитувала думки. — Не кліпай занадто часто. Говори повільно. Якщо мовчиш — це сила, не слабкість.

Я змусила себе глянути їй у вічі. Там було роздратування — легке, ледь помітне, але справжнє.

— І не крути тими руками, — кинула вона вже різко, — ніби чекаєш, поки хтось дозволить тобі дихати.

— Я не кручу, — тихо відповіла я.

— Крутиш, — відказала вона ще тихіше. І додала: — І ти маєш право дихати, Акво. Навіть тут.

Ім’я прозвучало дивно — мов старий, солоний смак дитинства, що пробивався крізь солодку вуаль чужого обличчя. Я мовчала.

Касіан сидів навпроти, злегка схиливши голову. Здавалося, він спостерігав за всім цим, як спостерігає мисливець за річкою, в якій може з’явитися здобич або загроза. Його пальці нервово торкались краю свого плаща, хоча погляд був незворушним.

— Якщо щось піде не так… — почала я, але Аріша перебила:

— Не думай про це. Все піде не так — рано чи пізно. Але ти маєш грати так, ніби все — під контролем. Зрозуміла?

— Так, — прошепотіла я.

І знову подивилася у вікно. Там розкривались простори — мовчазні, чисті, чужі. Палац був десь попереду, й ми наближалися до нього, як човен до рифів, ховаючи тріщини під ідеально натягнутим вітрилом.

Аквастрід мовчала. Але всередині неї хтось кричав. І цей хтось — був не Астрід.

Аби відволіктися, я подивилася у вікно.

Вже був опівдень, і сонце стояло високо в небі, кидаючи яскраві, майже безтінні промені на бруківку під колесами карети. Тепер світло не ніжно торкалося даху будинків, а обпікало камінь, примушуючи його відсвічувати біллю. Повітря змінилося — ранкова свіжість випарувалась, лишивши по собі теплий аромат розігрітих спецій, стиглих фруктів та чогось смаженого, що тягнулося від вуличних лотків, яких вони минали.

Карета м’яко погойдувалась, а я сиділа, втупившись у вікно, мов у ньому могла знайти пояснення всьому, що зі мною коїться.

Місто жило — голосно, строкато, без сорому. На балконах сушилася білизна, вікна розчахнуті навстіж, з них линула музика та сміх. Маленькі дівчатка з кошиками перебігали площу, а десь у провулку грав скрипаль. Його звук долинав уривчасто, наче серце, що б’ється в грудях у втікача.

Чим ближче ми були до палацу, тим урочистішим ставало довкілля. Кам’яні будинки змінювалися доглянутими віллами з садками, а ті — широкими алеями, обсадженими платанами. І от, немов за помахом чарівної руки, ми опинилися біля високої брами.

Карета сповільнилась, а потім плавно вкотилася на територію палацу.

Я стисла пальці на колінах. Все в мені було насторожене — я знала, куди ми їдемо. Я знала, хто тут живе. Але коли я нарешті побачила перед собою сам палац, серце тьохнуло з несподіваною силою.

Мов хвилі застиглих бурь, вхідні арки вигиналися з мармуру — плавно, легко, так, наче будівля не стояла, а пливла. Колони — мов мачти кораблів, обплетені плющем і сонцем. В центрі фонтан з білого каменю розсипав бризки в повітря, й ті переливались усіма відтінками світла.

Це було прекрасно. Беззаперечно, майже боляче прекрасно.

І мені стало моторошно. Бо як так — це місце, що було в моїх спогадах загрозою, стало раптом... витвором мистецтва?