Розділ п’ятий

Того дня ми з Касіаном так набігалися і награлися, що, щойно зайшли в дім, поснули як мертві.

Важкість сну не відпускала мене, але крізь пелену дрімоти я чула, як Аріша бурчить собі під ніс.

— Ну й діти, ну й діти… Загралися, забігалися, а мені тепер їх буди… — голос її лунав десь зверху, роздратований, але без справжнього гніву.

Щось торкнулося мого плеча — легкий поштовх. Я б могла піднятися. Але не зробила цього. У відповідь тільки скрутилася ще сильніше, вмощуючись зручніше в купі сіна, що пахло сухістю і пилом.

— О, перлина мені в зябра, ви серйозно? — простогнала відьма.

Ще один поштовх — цього разу до Касіана. Той лише щось пробурмотів крізь сон і повернувся на інший бік.

Аріша голосно зітхнула, певно, закотила очі.

— Лежіть тут, бездушні ви створіння, — пробурчала вона. — Заберемо сукню зранку, а то ще в дорозі заснете й мені доведеться вас тягти.

Гучні кроки, скрип дверей, і вона пішла на вулицю подихати свіжим повітрям.

Я ледве всміхнулася, ще не відкриваючи очей. Касіан теж не ворушився. Будити нас, схоже, вже ніхто не буде. І це було добре.

Сон знову потягнув мене у свою безпечну тишу.

Здавалося, що минуло лише кілька хвилин, як я провалилася у нього, коли щось змінилося. Повітря більше не було таким теплим і затишним — воно стало прохолодним, свіжею хвилею огорнувши мою шкіру.

Несвідомо я зіщулилася, намагаючись знову заснути, але холод не відступав.

Я повільно розплющила очі й побачила сіруватий напівморок.

Ранок. Ще до сходу.

Судячи з рівного дихання поруч, Касіан теж мав би спати. Але коли я трохи ворухнулася, він тихо простягнув:

— Ти вже не спиш?

Я підняла голову. У темряві важко було розгледіти його обличчя, але очі ледве світилися блакитним.

— Тепер не сплю, — пробурмотіла я.

Касіан тихо всміхнувся й сів, потерши очі.

Я підвелася, потираючи замерзлі руки. Поруч теж заворушився Касіан — сонний, але явно не готовий знову засинати. Я глянула в бік Аріши: вона мирно спала, згорнувшись у ковдру на стільці.

— Не хочеться її будити, — тихо мовила я, натякаючи, що варто б вийти надвір.

Касіан кивнув і встав, похитуючись від ранкової кволості. Ми навшпиньки підібралися до дверей і обережно вислизнули з хатини.

Зовні було тихо, лише вітер ледве гойдав гілки дерев. Небо ще залишалося темним, але на обрії вже проглядалася ледь помітна блакить, що передувала світанку.

— Я хочу дещо показати тобі, — несподівано сказав хлопець.

— Зараз?

— Так.

Я лише знизала плечима. Якщо вже не спати, то чому б і ні?

Ми пробиралися вузькими вуличками сонного містечка, уникаючи вартових і випадкових перехожих. Дім, у якому ми ночували, стояв на краю бідного кварталу, де будинки були похилені, а дороги нерівні. Кам’яні стіни вкривали тріщини та мох, а дерев’яні віконниці скрипіли від найменшого пориву вітру.

Місто ще спало, тому навіть у більш заможних районах не було гамору. Ми проминули площу з висушеним фонтаном і кілька просторих будівель, що, мабуть, належали купцям. Від них тягнуло легким запахом прянощів і риби — чи то залишки вчорашнього дня, чи то перші ознаки нового.

Касіан не казав, куди веде мене, і я не питала. Він ішов упевнено, хоч і озираючись, ніби остерігався чогось. Вулиці звужувалися, і скоро ми опинилися на стежці між кам’яними будинками, що спускалася до моря.

Пахло сіллю, водоростями й чимось металевим. Повітря тут було прохолодніше, ніж у місті, і трохи вологіше.

— Сюди, — шепнув Касіан, і я пішла за ним.

Ми вибралися на піщаний берег. Перед нами простягалося море — безкрає, темне, але спокійне. Його поверхня лише зрідка здригалася від лагідних хвиль.

— Ось, — нарешті мовив хлопець, сідаючи на пісок.

Я мовчки опустилася поруч, підібгавши ноги під себе.

Море відображало перші проблиски сонця, розфарбовуючи небо в ніжно-рожевий і помаранчевий. Хвилі тихо накочувалися на берег, лишаючи тонку мережу піни.

— Ти часто приходиш сюди? — запитала я.

— Коли хочу згадати, що світ не закінчується на брудних вулицях і чужих наказах, — відповів він.

Я кивнула, не відводячи погляду від горизонту.

— Тут так тихо, — сказала я, вдивляючись у хвилі. — І не віриться, що це те саме місто, де вчора лунали крики, гриміли кроки стражників, а двері злітали з петель.

— Ось чому я приходжу сюди, — тихо відповів Касіан. — Тут ніхто не згадує, ким я маю бути.

— Ти живеш неподалік?

— Далеко, але якщо вдається вирватися, ноги самі несуть мене сюди.

Я перевела на нього погляд. У сутінковому світлі він здавався мені старшим, ніж є насправді. Надто дорослий вираз у його очах, надто важкий погляд, наче море забрало в нього більше, ніж віддало.

— Любиш самотність?

— Не зовсім. Просто іноді хочеться побути далеко від… всього.

Я розуміла його. Відгородитися від світу — це була й моя тактика. Щоправда, зараз не виходило.

— Хочеш повернутися? — раптом запитала я.

Він задумався, покусуючи губу.

— Навіть якби хотів, це нічого б не змінило, — знизав плечима. — Я не потрібен батькові. Його не цікавить, де я.

— Але ж твій брат...

Касіан кивнув.

— Люблю його. Він мій брат, хай які козні не будував би проти мене.

Я здивовано зиркнула на нього.

— Справді?

— Так, — він усміхнувся, але в тій усмішці було щось гірке. — Коли я був молодшим, увесь час проводив з ним. Він був для мене прикладом. Та й зараз є.

— Але ж... — я згадала нашу першу зустріч, як він тремтів, який переляк заповнював його очі. — Він же...

— Я розумію, чому він так поводиться, — перебив хлопець. — Він старший, на ньому відповідальність, а я — лише перепона до його цілі. Його друзі... вони не злі, просто... так уже склалося.

Я стиснула губи, стримуючи обурення.

— І ти не злишся?