Розділ четвертий

Я прокинулася від відчуття сухості. Повітря застигло, не огортало мене, як вода, і здавалося занадто теплим. Я глибше зарилася в сіно, сподіваючись знову заснути, але сонячне світло, що пробивалося крізь вікно, било прямо в обличчя. Дивно. У воді воно б розсіювалося м’якими хвилями, а тут — різке, безжальне.

Збоку почувся шелест і глухий стукіт. Я неспішно розплющила одне око й перевернулася на інший бік. Аріша копирсалася в речах, швидко перебираючи тканини й якісь дрібні предмети.

— Що ти робиш?

— Мені треба по справах, — кинула вона через плече.

— А може, пізніше? Я хочу ще трішки поспати.

— Я й не збиралася тебе нікуди брати. Краще посидь тут, ти ще не звикла до людського тіла, тому зайвий раз не перенапружуйся.

Я фиркнула, навіть не відкриваючи очей. Хто вона така, щоб наказувати мені?

Щойно за нею зачинилися двері, я перевернулася на спину й піднесла руку до обличчя. Пальці, тонкі, довгі, не схожі на плавці, повільно ворухнулися. Я досі була в тілі людини.

Коли не хочеш думати про щось неприємне, найкращий спосіб — просто заснути. Я перевернулася на інший бік, сподіваючись знову поринути в сон, але тіло ніяк не могло влаштуватися зручно. Сіно було колючим, чужорідним, а дерев’яна підлога, хоч і тверда, не давала відчуття надійності, як морське дно.

Зрештою я розплющила очі, незадоволено скуйовджуючи волосся, й окинула поглядом приміщення. Все так само тісне, похмуре, без найменшого натяку на красу.

— А колись я ще скаржилася на умови у своєму палаці… Сподіваюся, не настане день, коли ці «апартаменти» видадуться мені розкішними, — пробурмотіла я собі під ніс.

Тяжко зітхнувши, я перевела погляд на ноги — на ті дивні, довгі відростки, що колись були моїм улюбленим хвостом.

Я обережно провела пальцями по їхній поверхні. Шкіра суха, тепла, ніде й натяку на гладеньку луску, яка колись виблискувала в глибинах океану. Я згадала, як хвіст гнучко огортав течію, як потужний змах міг підкинути мене вгору або ж дозволити пірнути в найглибші безодні. Тепер же ці дві окремі частини тіла здавалися безпомічними, неприродними.

Я спробувала ворухнути пальцями на ногах. Вони покірно розійшлися, але це виглядало ще більш дивно. Як так можна? Навіщо? Хіба це зручно?

Я поставила ноги на підлогу, подалася вперед і сперлася на них руками. Напружила м’язи — тіло хитнулося. Ще раз. Відчуття, наче намагаєшся пливти без хвоста, просто махаючи руками. Я зробила ще один невпевнений рух — ноги сіпнулися, п’яти відштовхнулися від підлоги, і я майже втратила рівновагу.

— Який же це жах… — пробурмотіла я, відкидаючись назад.

Як взагалі люди живуть із такими тілами? Як вони можуть бігати, стрибати, не боятися впасти?

Мені знову захотілося повернути свій хвіст.

Але бажання — це лише бажання. У мене є два виходи: шукати спосіб повернути все, як було, або прийняти свою нову сутність. І, звісно, другий варіант навіть не розглядається. Я вже проміняла переваги сирени на слабкість людини, і тепер у мене немає вибору — я повинна виконати те, заради чого зробила цю жертву.

Я повільно, невпевнено підійшла до столу біля вікна, де на мене чекала їжа, залишена Арішею. Поснідавши похапцем, я глянула на небо. Надворі було сонячно. Чесно кажучи, виходити мені не хотілося — навіть страшно. Але ховатися від страхів і труднощів? Це не про мене.

Стиснувши руки в кулаки, я заплющила очі та переступила поріг.

Шум вулиці та яскраве світло обрушилися на мене, змушуючи завмерти. Потрібен був час, щоб звикнути. Повільно, глибоко вдихнувши, я зробила кілька кроків. Свіже морське повітря наповнило легені, і на мить здалося, що я знову вдома. У думках спливли знайомі образи, запахи, звуки.

А потім щось врізалося в мене.

Я навіть не встигла отямитися, як опинилася на землі. Розплющивши очі, побачила перед собою хлопчика. Маленького, худорлявого, з темним волоссям і очима кольору молодої трави. Його вбрання було незвично ошатним, як те, що я бачила у майстерні Сабіни Вірени.

Але найбільше мене здивувало інше.

Він не викликав у мене огиди.

На відміну від дорослих людей, які здавалися мені неприємними, цей хлопчик був… іншим. Маленьким, невинним. Він нагадував не хижаків суші, а скоріше дитинчат морських створінь — ясних, лукавих, грайливих, захоплених кожною дрібничкою.

Це була дитина. Людське дитинча, яке не зробило нічого поганого. Істота, яку неможливо ненавидіти.

— Вибачте, пані! — швидко пробурмотів хлопчик, озираючись через плече. — Я дуже квапився і… і…

— Спочатку заспокойся, — сказала я, підводячись і простягаючи руку, щоб допомогти йому встати. — Щось трапилося?

Малий нагадував малька, що тікає від хижої риби, і я відчула до нього несподіваний жаль.

— Ти від когось тікаєш? — примружившись, запитала я.

Його плечі напружилися, а погляд, сповнений жаху, зупинився на мені. Великі, налякані очі ніби загіпнотизували, і я не одразу зрозуміла, як так сталося, що він уже опинився у мене вдома. Стоячи біля вікна, я спостерігала, як вулицею пробігали чоловіки в обладунках.

— Що ти накоїв? — запитала я, коли стражники зникли з поля зору.

Хлопчик тим часом сидів у кутку, згорнувшись клубком, і затулив рота обома руками.

— Гей, розслабся. Вони пішли, — запевнила я його.

— Не варто бути такою впевненою, панно, — прошепотів він.

Я повільно підійшла й присіла навпочіпки, опираючи обличчя на руки, а лікті — на коліна.

— Чому стражники шукають тебе?

— Це… це… Це друзі мого брата.

— Навіть так? — я підняла брову. — З яких це пір друзі родичів женуться за малечею зі зброєю? Якось дивно, не знаходиш?

— Не видавайте мене, панно. Будь ласка.

— Якби я збиралася це зробити, то ми б зараз не сиділи тут, — сухо відповіла я. — До речі, ти надто гарно вдягнений для звичайного хлопчиська. Твій брат — стражник?

— М… Ну… Майже.