Розділ третій

Вчора я не бачила, куди мене привела Аріша. Ставши людиною, я втратила не тільки хвіст, а й здатність бачити у темряві. Ще один мінус цього проклятого перетворення…

Але зараз не про це.

На відміну від вчорашнього вечора, сьогодні вранці я нарешті розгледіла своє нове «житло». І краще б уже не бачила, чесне слово!

Я лежала не в м’якому ложі з водоростей, не на знайомій мушлі, а на колючій блідо-жовтій масі, яку Аріша назвала сіном. Воно кололо шкіру, пахло чимось не дуже приємним.

Переді мною здіймалася сіра, шорстка стіна, з якої в кількох місцях обсипалася штукатурка. Двері — стара, прогнила деревина, що нагадувала палубу давно затонулого корабля. Над головою — темна, потріскана стеля, вкрита дивними зелено-фіолетовими плямами.

Я примружилася.

— Це що, водорості?..

— Пліснява, це пліснява! — відмахнулася Аріша. — Досить вже витріщатися. На, краще поїж.

Вона простягнула мені шматок чогось квадратного, на якому лежав білий прямокутник.

— Це хліб з бринзою.

Я спантеличено подивилася на неї.

— Що це?

Аріша зітхнула, ніби я запитала щось образливо очевидне.

— Як би тобі пояснити… Краще спробуй — і одразу зрозумієш.

Я з підозрою обнюхала «їжу».

— Це ж людська їжа? А немає якоїсь риби, водоростей чи планктону, врешті-решт?

Аріша склала руки на грудях і глузливо всміхнулася:

— Ваша Величносте, не вередуйте. Це найкраще, що ваша покірна слуга змогла знайти у цьому… притулку. Але якщо не подобається… — вона зробила паузу і потягнулася до шматка, — можу сама з’їсти. А ти залишишся голодною.

У цей момент всередині мене пролунав моторошний, глухий звук.

Я завмерла. Очі розширилися.

— Що це?! — я аж підскочила, відкинувши шматок їжі.

Аріша ледь стримала сміх.

— Це твій шлунок, Аквастріде. Ти просто зголодніла.

— Голод? — я недовірливо поклала руку собі на живіт, намагаючись зрозуміти, як це взагалі можливо.

— Саме так. Тепер, як людина, тобі потрібно їсти. При чому регулярно, а не з нудьги.

Вона підняла хліб з підлоги, здула з нього щось невидиме і знову простягнула мені.

— Поїж. Тобі потрібні сили.

Я скривилася, але шлунок знову завив, і довелося взяти шматок у руки.

Тьху, яке жалюгідне існування…

Повільно жуючи, я ще раз оглянула приміщення, намагаючись знайти в ньому хоча б щось позитивне. Але який сенс?

Сіра, похмура халупа виглядала так само жахливо, як і кілька хвилин тому. Вогкість, пил, пліснява, гниле дерево… Що тут могло бути хорошого?

Навіть їжа давалася важче, ніж у воді. Щелепи працювали повільніше, доводилося докладати більше зусиль, ніж зазвичай. Як люди взагалі з цим живуть?

Поки я марно намагалася знайти в цій халупі бодай щось хороше, Аріша сиділа біля вікна, задумливо перебираючи вміст своєї сумки. Вона витягла кілька монет, повертала їх у пальцях, наче підраховувала, чи вистачить на все необхідне.

Її погляд то зупинявся на брудних мідяках, то вихоплював щось за вікном, де на вулиці вешталися місцеві — хтось ніс кошик із рибою, хтось сперечався з продавцем, а діти ганялися одне за одним, здіймаючи куряву.

— Грошей у нас небагато, — нарешті промовила вона, не відводячи очей від дороги. — Але, думаю, вистачить, щоб привести тебе в пристойний вигляд.

Вона кинула останній погляд на монети, хмикнула й, сховавши їх назад у сумку, обернулася до мене.

Я недовірливо поглянула на простягнуту руку Аріші, не розуміючи, чого вона від мене хоче. Лише коли вона сама заговорила, сенс її жесту став очевидним.

— Ну що, Ваша Величносте, ходімо підберемо тобі вбрання, гідне Морської Володарки?

Я важко зітхнула, але все ж вклала свою долоню в її руку та подалася вперед. Проте варто було підвестися, як щось невидиме потягнуло мене назад. Я не встигла й пискнути, як знову опинилася у цьому клятому колючому сіні.

— О, Боже… — простогнала Аріша, закотивши очі та прикривши їх рукою. — Моя люба панно, дозвольте нагадати: людські ноги працюють не так, як хвіст. І взагалі, пересування у повітрі відрізняється від пересування у воді. Тут недостатньо просто податися у потрібному напрямку й чекати, поки течія донесе тебе, куди треба. Тут, на суші, доводиться постійно напружувати м’язи, інакше — ось результат.

— Не називай мене так, — пробурмотіла я, витираючи з обличчя пилюку.

— Як саме? Ваша Величносте чи моя люба панно?

— Обидва варіанти жахливі.

— Стривай, а хто це вчора казав: «Ти забула, хто я?»

Я скривилася.

— Вибач… Я була занадто емоційною.

Аріша схрестила руки на грудях і важко зітхнула.

— Слухай, Аквастріде, я розумію твій біль. І я готова допомагати тобі, чим зможу. Але я не збираюся терпіти твій зневажливий тон у свою адресу. Я можу тебе вислухати, але я не мішень, щоб ти виміщала на мені злість.

Її слова… Вони боляче різонули. Адже схоже говорила й Мірабель у нашу останню розмову:

«Твоя ненависть до людей мені зрозуміла, сестро, але не всі вони такі, як той чоловік, що вбив нашу матір. Я згодна тисячу разів вислухати твою біль, але це не означає, що ти можеш зриватися на невинних.»

Але ж її коханий виявився таким самим. Він зрадив її, як і всі люди зраджують. Я мала рацію: усі вони — жорстокі вбивці. І ніхто мене не переконає в протилежному.

— Я тебе почула. Обіцяю так більше не робити, — сказала я зрештою.

— Ось і добре. А тепер підводься. Нам треба вибратися звідси. І не прикидайся, що тобі не цікаво, як живуть люди!

— Це мені не цікаво. Це огидно. А якщо хтось із них мене торкнеться? Фе!

— І як ти тоді збираєшся помститися принцу?

Я міцно стиснула губи. У моєму плані було не просто зустрітися з ним, а й звабити його. Але як мені перебороти себе?

— Годі тобі, — відмахнулася Аріша. — Ходімо. Обіцяю, тобі сподобається.