Розділ другий

Перш ніж перетнути поріг Храму, я віддала шану вбитому богові.

Колись, багато століть тому, морські відьми були жрицями цього місця. Їх було безліч — вони доглядали за святинею, шепотіли молитви у темних водах, стерегли таємниці Бога Морів. Але час — безжальна течія, що стирає навіть найміцніші скелі, — забрав їх майже всіх.

З кожним століттям пам’ять про божество, що створило увесь підводний світ, згасала. Й ось тепер у всьому океані залишилося лише двоє, хто ще зберігав його ім’я: остання морська відьма й цей єдиний вцілілий храм.

Я увійшла всередину.

На мить забула, навіщо прийшла, забула про біль, про лють — усе зникло перед цією величчю.

Могутні колони здіймалися, мов спини велетенських зміїв, обвиті білими коралами, що мерехтіли в напівтемряві. Фрески на стінах розповідали історії, яким ніхто більше не вірив, показували сцени, що вже не мали значення для світу, що забув їх. Але тут, у цих стінах, у цих малюнках, у химерному переливі світла, що проникало крізь тріщини в склепінні, Бог Морів здавався живим.

Наче не він помер, а все, крім нього.

Я провела рукою по різьбленій колоні, дозволяючи собі ще мить захоплення.

Та реальність швидко нагадала про себе.

Я стиснула пальці й попрямувала далі, в саму глиб святині, де перед величною статуєю, напівпокритою водоростями та світним грибком, на колінах сиділа Аріша — єдина морська жителька, що мала людські ноги. Це завжди дивувало усіх, але ніхто ніколи їй за це не дорікав — надто поважний титул вона мала.

Вона молилася.

Колись я вже запитувала її, навіщо. Бог мертвий, його кістки лежать у глибинах, його ім’я стерли навіть храми та літописи.

«Бог живе всередині кожного, хоч його фізична оболонка й зникла», — відповіла тоді Аріша, навіть не розплющуючи очей.

Я намагалася зрозуміти ці слова. Але я сирена. І, здається, мені це ніколи не буде дано.

Я підпливла ближче й обережно спробувала повторити її позу, присівши перед статуєю. Закрила очі. Вдихнула повітря, чия концентрація була у тут густішою, ніж в будь-якій іншій воді, від магії та чогось незримого, що здавалося старшим за саме море.

І промовила подумки:

«Шановний Боже Морів, не знаю, чи дійсно ти існував колись, чи був лише вигадкою. Але якщо історії про тебе правдиві… якщо Аріша має рацію й ти існуєш у своїй безтілесній формі, будь ласка, допоможи мені помститися тому клятому принцу за смерть Мірабель. Дай мені змогу особисто покарати його. Благаю, допоможи й дай мені силу. Взамін я віддам будь-що, що маю. А якщо не маю — здобуду. Лише аби помститися.»

Я відчула, як вода навколо мене наче стала важчою. Мовби щось слухало. Стежило. Готувалося відповісти.

Але раптом голос Аріші прорізав цю тишу, холодний і різкий:

— Від тебе віє ворожістю та кровожерливістю, Аквастріде. З такими думками Богу не моляться.

Я розплющила очі й перевела погляд на Арішу.

Вона вже не молилася. Відьма дивилася на мене, насупивши брови, губи міцно стиснуті, погляд серйозний і важкий. Її вираз обличчя говорив сам за себе: вона була не просто здивована моїм проханням — їй воно не подобалося.

— Хіба в Бога не просять про найзаповітніше, Арішо? — спокійно запитала я, хоча всередині ще вирувала лють. Холодна, безжальна, всепоглинаюча.

— Найзаповітніше, — погодилася вона, не відводячи від мене погляду.

— Тоді й про чиєсь життя можна просити, — зробила я логічний висновок, переводячи очі на статую перед собою.

Велична. Загадкова. Вона уособлювала всю міць і безмежність моря.

Бог Морів стояв у центрі храму, вирізьблений із темного каменю, що поглинав світло, залишаючи його лише в очах. Вони виблискували в напівтемряві, холодні та незворушні. Він стояв, незмінний, непорушний, байдужий до всіх молитов, до всіх втрат.

Його руки, витягнуті вперед, ніби обіймали безкраї простори водної стихії, застигли в жесті, що водночас міг бути благословенням і прокляттям. Його довге волосся та борода, різьблені з каменю, здавалося, плавно здіймаються в русі, ніби вічно перебувають під владою хвиль. Його плащ нагадував море — застигле, але повне прихованої сили.

У руках він тримав тризуб — символ абсолютної влади над безоднею.

Навколо п’єдесталу, на барельєфах, зображені морські істоти: дельфіни, що граються серед хвиль, русалки, що піднімаються до поверхні, буремне море, що розбиває кораблі об рифи. Усе це створювало ілюзію руху, живої стихії, що існує поза часом.

Це місце було величним. Священним.

Можна було б годинами вдивлятися в цей образ, вдихати атмосферу храму, відчувати його могутність і таємничість. Але все це не мало значення.

Бог залишався байдужим.

Камінь не відгукувався на благання, не реагував на біль, не чув молитви. Він лише нагадував, що наша доля — лише в наших руках.

Я вдихнула і, не зводячи погляду з Аріші, спокійним голосом промовила:

— Мені потрібні людські ноги, Арішо.

Відьма здригнулася, ніби я щойно сказала щось блюзнірське.

— Що? Ти жартуєш? Це не смішно. Так не можна перед Богом.

— Я абсолютно серйозна, — відповіла я холодно. — Мені потрібні ці мерзенні палиці, аби пересуватися по суші.

Аріша підняла руки, ніби намагаючись заспокоїти мене.

— Якщо тобі треба щось зробити на суші, попроси Мірабель. Вона точно не відмовить, якщо це не щось жорстоке. Вона ж твоя сестра, врешті-решт…

Я зціпила зуби.

— Ти мене не зрозуміла. Мені потрібні ноги. І я готова обміняти все, що в мене є. Бо те, що мені треба зробити, я маю зробити власними руками.

Аріша примружилася, вдивляючись у моє обличчя, ніби намагалася щось побачити між рядками сказаного.

— Хтось із людей знову щось накоїв, що ти так лютуєш? Не нароби дурниць, Аквастріде. Спочатку поговори з Мірою.

Я не відповіла.

— Аквастріде?

Я мовчала.

— Ну ж бо, досить! Так, вона одружилася з людиною, але це не заперечує всього, що між вами було! Це дурниці! — різко вигукнула вона, різко жестикулюючи руками, забувши про статую, перед якою щойно схилялася.