Розділ перший

— Слухай, а що ти зробила б, якби твій чоловік убив мене?

— Я вбила б його.

Величний Зал Морської Володарки вирізьблений у самому серці підводного хребта, що здіймався, мов застиглі хвилі. Сяйливі коралові арки, оповиті люмінесцентними водоростями, відкидали на стіни химерні візерунки світла. По кутах залу плавали сріблясті медузи, що тихо пульсували, ніби відчували мій настрій. Біля трону з чорного перламутру здіймалися високі колони з окам'янілого коралу, а навколо метушилися придворні — русалки, краби, навіть один старий восьминіг-писар, що старанно нотував усі накази.

— Аквастріде, ти впевнена, що не шкодуватимеш? — пролунав знайомий голос.

Я підняла очі. Морська відьма Аріша пливла переді мною, схрестивши руки на грудях. Її волосся, сріблясте, як хвилі на сонці, повільно коливалося у воді, а темно-фіолетові очі звузилися в хитрому прищурі. Вона говорила спокійно, але в голосі відчувалася глибша турбота, ніж хотілося б визнавати.

Я зітхнула й, не підводячи очей, почала перебирати сувої з акулячої шкіри.

— Не розумію, про що ти, — відповіла я. — Якщо ти про те, що я заборонила північним оселедцям співати брачні серенади більше двох місяців і виконувати ці пісні лише раз на добу, то мені ще «дякую» за це скажуть. Бо слухати їх — ще та каторга.

Аріша фиркнула.

— Не роби вигляд, що ти дурепа. Я про весілля твоєї сестри, а оселедці тут ні до чого.

Я стиснула пальці, розгладжуючи шорстку поверхню сувою. Ця розмова була неминучою, але я все ще сподівалася, що зможу її уникнути. Відьма не відступить.

Повільно підвела голову й холодно промовила:

— З дня, коли вона вирішила зв’язатися з людиною, вона мені не сестра.

Аріша похитала головою, її губи скривила посмішка — ніби їй було і смішно, і сумно водночас.

— Ой, тільки не треба цієї гри. Хто ж це до мене приходив, благав вручити закоханій Мірабель Серце Океану, щоб та не мусила нічого жертвувати, щоб стати людиною?

Я різко відклала сувій і знову взяла його в руки, ніби ця справа була набагато важливішою за слова подруги.

— Не було такого, — відповіла я, втупившись у звіт про конфлікт між дельфінами й восьминогами. — Напевно, наснилося.

Аріша закотила очі.

— Ну, подумаєш, пішла за природою русалок і закохалася в людину. Ти ж знаєш, що їм це закладено самою суттю.

Я стиснула зуби.

— Але ж не всі цій природі піддаються! Вона сама між мною, Морською Володаркою, і якимсь жалюгідним принцом вибрала його.

— І ти хочеш сказати, що коли він її покине, ти не приймеш її назад? Не будеш рани зализувати?

— Не буду, — відрубала я, хоч і знала, що це брехня. Якби ця дуринда повернулася, я не лише прийняла б її, а й слова не сказала б про її легковажність.

Я поглянула вгору, на купол, де переливалися золотаві відблиски медуз. Моя мати колись була такою ж. Дурною, слабкою, наївною… сиреною, що полюбила смертного. Добре, що перед цим вона встигла зібрати душі потопельниць і висидіти Перлину, з якої з’явилася я. Якби не це, підводний світ залишився б без захисту, а люди нищили б моря без жодного опору.

Аріша гмикнула.

— Нічого, нічого, як це станеться, я тобі пригадаю твою брехню.

Я склала руки на грудях.

— У тебе все?

— Морський ти їжак! — обурилася відьма. — Хто ж, як не я, з тобою говоритиме? Всіх залякала, що вони навіть підійти бояться.

Я криво всміхнулася.

— Якщо вони мене не боятимуться, то розпасаються. Хто їх тоді розніматиме? Ти?

— Ой-ей-їй, яка жорстока й страшна Морська Володарка, — протягнула Аріша. — А чи не ти постійно плачеш через тих, кого врятувати не встигла?

Я не відповіла. Мої пальці стиснули сувій, а погляд знову опустився до документів. Я втомилася від цієї розмови. Втомилася від власної злості. Втомилася від безсилля.

Але я не могла дозволити собі зламатися. Не зараз. Не перед Арішею.

— Будь хорошою відьмою і облиш мене. Впевнена, що в тебе так само багато справ, тому успіхів. Чи ти хочеш мені допомогти? Диви, ситуація така: юний дельфін випадково з’їв одного зі старійшин восьминогів…

Аріша незадоволено фиркнула, різко крутанулася на ногах(єдина з морських жителів, хто мала людські ноги), здіймаючи легке завихрення піску, і пішла. Її силует швидко розчинився в напівтемряві залу, залишивши після себе лише ледь відчутний відгомін магії. Я спостерігала, як її тінь зникає між кораловими колонами, але не намагалася зупинити. Я знала: вона ще повернеться.

Тепер я лишилася на самоті, попри присутність інших істот. Вони стояли в залі, розставлені по своїх місцях, як мовчазні статуї, не сміючи порушити мою тишу. Придворні русалки, охоронці, навіть старий восьминіг-писар — усі були тут, але ніби не існували. Вони не більше, ніж декорація з вухами. В обличчя мені й слова не скажуть, навіть якщо я накажу.

І так було завжди…

Як зараз згадую: чергова сварка з матір’ю розпалила в мені лють, і я, не розбираючи дороги, мчала крізь темні коридори рифів. Гострі кам’яні утвори дряпали плечі, вода навколо була важкою і холодною, ніби віддзеркалювала мій гнів. Я хотіла втекти — від її слів, від її засудливого погляду, від її віри, що знає мене краще, ніж я сама.

Тоді в мене ще була подруга. Каракатиця. Її ім’я стерлося, як старий напис на мушлі, але я пам’ятаю, як поспішала до неї, сподіваючись знайти розраду. Її оселя тулилася до входу в затінений грот, де вода була густа й темна, мов чорнило, а з глибини ледь вловимо долинали голоси риб, що ховалися між скелями.

Я вже простягнула руку, щоб відсунути завісу з морських водоростей, коли почула розмову.

— Як же мені набридли її скарги! Вона буквально народилася з Перлини, а поводиться наче вибагливе дівчисько!

Мій подих завмер у грудях.

— Тоді чого ти з нею дружиш? — пролунав другий голос.