Розділ 24.

Клуб японського кабаре — кябакура — вабив своєю червоною вивіскою на чорному тлі. Черга стояла аж до сусіднього кварталу, і надто великої статури чоловік не поспішав пропускати всіх підряд всередину.

Він уважно перевіряв документи й розпитував відвідувачів про мету прибуття. На паспортному контролі в аеропорту не так детально перевіряли гостей як тут.

— Їх злити не можна, — пошепки зауважив Скай.

На ньому був темний піджак на голе тіло — підозрюю, що всередині кябакури він би роздягнувся до необхідного. І куди тільки необхідні крильця засунув? Піджак начебто не стовбурчився…

— І довго ми тут можемо стояти?

— Від години до… — невиразно промичав Скай.

Ну вже ні, стільки часу стояти в загальній черзі я була абсолютно не готова.

У всіх клубах є вхід для обслуговуючого персоналу — там сміття виносять, на курилку ходять. Якщо швидко прослизнути, то ніхто й не дізнається, що заходили ми не через головний вхід.

— Йдемо, — шепнула напарникові й рушила в потрібний бік.

Навколо головного входу проходу до дворів не виявилося, тому я уважно оглянула найближчі крамниці, арки і…

— Бінго! — плеснула в долоні, коли побачила темну браму, що вела кудись углиб.

Вона була зачинена, але відстань між металевою планкою і стелею була не такою великою.

— Що ти робиш? — Скай округлив очі, коли я зі спритністю кішки видерлася по воротах. — Нас можуть побачити!

Але не встиг він навіть вимовити це, як я вже була по інший бік воріт. У мене зайняло ще секунди три відкрити прохід для чоловіка.

— Ти дуже ризикувала, Алісіє, — він похитав головою, — японська поліція не така добра до БНП, як американська…

— Ти так кумедно нервуєш, наче і справді boot.

І я сказала це не із сарказмом — точніше, не хотіла це так сказати. І все ж колюча іронія прослизнула в моєму голосі. Скай діяв настільки суворо за вказівкою, ніби за кожною його дією стежив татко, який міг би не схвалити таку поведінку.

— Сюди, — шепнула я, забігаючи в праву частину двору. Там, пройшовши зовсім небагато, я побачила вхід до закладу.

Варто сказати, який саме заклад, вказано не було. Нам чисто пощастило. У цей момент якраз курила одна з працівниць у своїй формі — з характерною назвою на футболці.

Я зачаїлася за найближчим смітником. Скай присів зі мною поруч.

— Неее, Іно-тян, гомі дашіта? — пролунав голос звідкись ізсередини.

Чоловічий, низький і вкрай незадоволений — майже бурчащий. Точно менеджер.

— Хай, Міно-сан! Іма сугу ярамас! — Крикнула, але анітрохи не поворухнулася Іно-тян.

— Нані шитен но?!

У цей момент вона театрально закотила очі, загасила недопалок об маленьку попільничку, що стояла на підвіконні, і поспішила до входу.

— Іку, іку!

Це був наш шанс. Ми зі Скаєм синхронно рушили в бік дверей. Прислухалися. Ложки билися об каструлі, палички — об сковорідки.

Десь далеко шуміла музика.

Я підняла два пальці й показала напрямок — уперед і праворуч, звідки долинала музика. Скай похитав головою і показав двічі вперед — щоб ми могли перевірити місцевість. Я кивнула.

Ми забігли беззвучно, вдало сховавшись за куртками, накинутими на високий вішак. Нікого в цій частині не було. Кухня, судячи із запахів і звуків, була далі в глибині. Нічого не заважало нам проникнути в основну частину клубу.

Я затамувала подих і кинулася вперед перша. Успішно пролетіла вузьким коридором до гостьової частини закладу, коли низький і незадоволений голос гукнув… щоправда, не мене:

— Іно-тян, ти ж ішла мити посуд? Знову в бар прошмигнути вирішила?!

Це було сказано чистою японською. Я б могла, звісно, втекти далі — і сховатися серед людей, але… Так би я підставила Ская. Я обернулася і зустрілася з його небесно-блакитними очима. Закусила губу.

— Окяку-сан ні чюумон тодокете, сугу модору! — заволала я не своїм голосом.

«Я» пообіцяла менеджеру віднести якесь абсолютно неіснуюче замовлення клієнту. Але моя імпровізація, мабуть, звучала досить переконливо, хай я і не зовсім була схожа на Іно-тян.

— Бакатта, ітте оїде, —  хмикнув він, відпускаючи мене геть.

Я махнула Скаю, щоб він прослизнув слідом за мною, не створюючи зайвого шуму. Уже в залі ми мовчки перевели подих.

Дивилися одне на одного й дихали. На навколишнє оточення взагалі не звертали уваги. Адреналін клекотав усередині. Адже в нас десь мала бути підтримка? Підкріплення від японського БНП? Чому ми взагалі все це робили самі?!

— Нам треба переодягнутися, поки не привернули уваги, — прошепотів Скай і надто близько підійшов до мене, обвивши талію рукою.

Обуритися я не встигла — побачила обстановку клубу. А вона була… відвертою. Тут і суккуба не треба було, щоб зрозуміти бажання гостей. І ми справді були занадто… одягненими. Більшість відвідувачів уже перейшли до солодких страв.