Розділ 23.

— Алло? — я постаралася звучати не так стривожено й нервово.

У тихій бібліотеці говорити на повний голос зовсім не виходило, і я вдалася до іншої тактики. Прикинулася сплячою. Сонні люди ж завжди говорять тихіше, правда?

— Алісіє, а ти де?

Я вслухалася в голос напарника. На тлі звучали машини, гучні — явно посеред якогось проспекту. Наскільки я пам’ятаю, навколо нашого готелю великих проспектів не було. Найближчий був за п’ять, а то й десять хвилин ходьби.

Чи міг Скай перевірити номер, побачити, що мене в ньому немає — і відійти на відстань, щоб зателефонувати мені? Ні, це звучало на рівні притягнутої маячні.

— Сплю, — я удавано позіхнула, додавши до цього причмокуючий звук.

На мене тут же обернувся японець, який проходив повз. Я вклонилася на знак вибачення.

— А, так… — із сумнівом протягнув чоловік, а я губу закусила.

Ні, не можна сумніватися в собі. На тлі тієї лавини помилок, що накотила на мене, я почала в усьому бачити каверзу — у кожній порошині, у кожній смітинці. У кожному невірно поданому голосі.

— Я тоді затримаюся трохи? — запитав Скай. — Хочу ще забігти в місцевий бар, поспілкуватися з другом. Я обов’язково повернуся до часу, щоб ти… е-е-е, костюм приміряла.

— Так, звісно, відпочивай, — якомога легше кинула я, намагаючись не привернути увагу своєю бурхливою радістю всередині.

Я була не просто щаслива отримати такі звістки від Ская — на сьомому небі. Адже це означало, що тепер я могла сконцентруватися на книзі.

Наш дзвінок роз’єднався, і я поспішила назад до боксу замовляти потрібний мені том. У нетерпінні навіть переминалася з ноги на ногу, поки нарешті не роздобула старувату-жовтувату книжку з ароматом залежаної тканини.

Читати мені її було дозволено тільки в рамках читацької зали, де телефонами, до речі, користуватися було не можна. Тож відтермінування Ская і тут припало до місця.

«Окунінусі, — я зручніше влаштувалася на дерев’яному стільці й занурилася в читання, — головне божество японського регіону Ідзумо, нинішньої префектури Сімане».

Я насупилася. Хіба керівник японського БНП, Хірокі-сан, не був із тієї ж префектури? На жаль, перевірити це швидко не було можливості. Олені можна тільки дзвонити, а доступів до місцевих баз даних у мене немає. Не в телефонному режимі в читацькому залі принаймні. Але собі я позначку зробила — перевірити це.

Чи може Хірокі-сан бути пов’язаним із Купідоном?

Окунінусі, на відміну від грецької варіації бога кохання, постраждав за життя нормально. Брати його буквально вбивали раз по раз, і тільки божественна сила матері повертала його до життя. Потім його і зрадити хотіли, й обдурити — і тільки сила істинної та відданої (що, мабуть, було найважливішим у житті Окунінусі) любові змогла врятувати його.

Що важливо — любов була спрямована до самого бога. Не те, що він відчував сам. Я навіть кілька разів перечитала цей абзац, роблячи позначки у своєму блокноті.

Тобто Купідон не вміє кохати? Кумедна історія, однак. Логічна загалом. Не буде ж він сам у себе стріляти?

Наступною сторінкою було Окунінусі в БНП, але тут інформація була сухою і короткою. Ніби як його братів до суду притягнуто не було, а він сам, як бог, що вельми прощає душі, пробачив їх і навіть дав якусь владу. Припускається, що вони успадкували силу суккуба, однак повноцінно до цього виду не належали.

Цікаво. Дуже цікаво!

Я погортала ще кілька легенд, пов’язаних із любовними пригодами богів, але все та перша про Окунінусі не відпускала мене. Агентське чуття кричало, що мені потрібно було тепер цю інформацію пробивати по людях, які нині живуть.

І першим у мене в черзі підозрюваних був Хірокі-сан. А що? Адже все сходилося! Народився в Сімані, суккуб, але керує БНП. Адже він міг бути частково суккубом, з яскраво вираженим контролем над силами та емоціями. Ще б пак — якщо він був братом самого Купідона.

І це б пояснювало, чому Купідона бачили саме в Японії. Бо він повертався до братів.

Я напала на слід, а тому з бібліотеки вийшла задоволена, як кіт, що наївся сметани.

У номері встигла навіть прийняти душ і лягти в ліжко. Пострибала на ньому, щоб створити ілюзію, ніби тут хтось спав. Потім увімкнула серіал на телефоні й переглянула повну серію — але Ская все ще не було.

Я почала переживати.

— Гей, що? — тривожний голос мого напарника пролунав у слухавці.

На тлі гриміла музика, дзвеніли склянки і п’яні голоси. Він справді був у барі.

— Ти скоро будеш? — запитала я, картаючи себе за повчальний тон.

Я йому як матуся звучала. Або ще гірше — дружина.

— Так, навіщо дзвониш? — грубо кинув Скай.

Це на нього зовсім не було схоже. Зазвичай добрий і милий, з кучериками й цією аурою чарівності. І тут такі грубості? Що на нього найшло?

— У нас скоро… — хотіла сказати «місія», але зупинилася. Раптом це взагалі не він? Перевертень? —… я просто турбувалася, що ти ще не повернувся.