Розділ 22.

Наш об’єкт знаходився в самому серці нічного життя Токіо — районі Сібуя. Неонові вулиці, енергійна музика, натовпи розслабленої молоді, а значить, й емоційна їжа для всякої нечисті. Діяти потрібно точно й акуратно, щоб не сполошити місцевих — як людей, так і агентів.

— Нам потрібно пробратися туди непоміченими, — констатував Скай, коли я задумливо перебирала нігтями по клавіатурі.

Без жодного сенсу. Гортала знімки й думала, що ми забули в цьому дивному місці — і чи було воно пов’язане з Молотом хоч якось.

— Думаєш, Молот там штовхають? Якась масова точка роздачі?

Інакше не було жодного сенсу в тому, що саме цю адресу ми знайшли в Нью-Йорку.

Бліді руки накрили мої. Скай нахилився ближче, занурившись повністю в миготливі інтернет-сторінки. А я не могла відірватися від плавної лінії кадика на його шиї і ключиць, що визирали з-під футболки. У кімнаті раптом стало спекотно.

— Нам потрібно піти на вечірку для дорослих.

— А?

Я навіть не була впевнена, чи справді він це сказав, чи фізична близькість так дивно на мене вплинула. Скай ткнув пальцем в екран. Там був анонс пікантного вечора, який був присвячений Дню Святого Валентина. Чоловіки мали прийти в костюмі Купідона — у людському його розумінні. Білі крильця, пір’я, решта одягу дуже за бажанням. Жінки виступали в ролі супутниць, але строго дрес-коду не було.

— Купідон? — я вигнула брови, прочитавши умови входу. — Чи не занадто очевидно? Не думаю, що бог би ховався в клубі, який настільки відверто експлуатує його власний образ.

Скай поглянув на мене скрива. Повільно провів язиком по губах і відвів погляд.

— Найлегше заховати щось у всіх на виду, — він знизав плечима.

— Ну, — я видихнула, закриваючи кришку ноутбука, — для нас це все одно єдина зачіпка, тож…

Скай вирушив до найближчої крамниці, купувати необхідний одяг для під вечір. А я послалася на хвору голову й небажання кудись іти. Зовсім інше місце було в мене в голові. 

Бібліотека — усього за дві хвилини ходьби від нашого готелю. Там я сподівалася знайти якісь легенди, інформацію, справи, може яскраві ознаки близькості Купідона. І Скай мені зовсім не потрібен був поруч під час мого справжнього розслідування.

У бібліотеці я була годиною пізніше, коли переконалася, що мій напарник зник і найближчим часом повертатися не планує. Вхід до міської бібліотеки був оснащений новітніми технологіями, тож старих леді з позавчорашніми картками тут не було. Я ввела свій код читача, який зареєструвала в мережі, отримала перепустку й оплатила візит на найближчі дві години.

— Міфи й легенди, — бурмотіла собі під ніс у пошуках потрібного розділу.

Загальні зали мене не цікавили. Навряд чи я б там знайшла щось таке, чого б не було в американських бібліотеках. Тож я одразу попрямувала до замовлених книжок і закритих для звичайного користування книжок. Їх не можна було брати із собою, читання обмежувалося часом і відбувалося під ретельним наглядом із камерами — щоб ніхто не міг пошкодити стародавні екземпляри.

У черговому електронному боксі я ввела ім’я «Купідон» і почала гортати перелік книжок. Старше двадцятого століття, старше п’ятнадцятого. Тринадцятий і вище — ось була моя мета. Задокументовані зустрічі, ритуали, слабкі місця.

— Потойбічне й боги, — я вголос прочитала назву книжки.

Доступ був обмежений тільки агентами БНП.

Бінго! Я ввела свій код бейджа, але отримала несподіваний червоний знак оклику. Невірний код і все.

Я розгублено озирнулася. Невже американські бейджі тут не рахувалися? Ну ні! Це ж жахливо! Не хочу дзвонити Скаю і просити його допомоги — чим менше напарник знає, тим краще. Я спробувала ще раз, але впертий знак оклику відмовлявся зникати.

Довелося вийти в загальний коридор і дістати телефон. 

Була в мене одна ідея — дівчина, яка змогла б за частки секунди відкрити мені доступ до японських медіа-даних. Ось тільки ця сама дівчина була на мене страшенно ображена.

Подумки мені захотілося перехреститися. Я намотала пасмо на палець і натиснула кнопку виклику.

— БНП, відділ розслідувань, аналітик Елена, слухаю вас, — відпрацьованим, майже механічним голосом вимовила моя подруга, і я навіть губу закусила від реакції, яку готувалася почути.

— Привіт, Елено.

Очікуваної реакції не було. Елена не хмикнула, не фиркнула, навіть не сказала нічого — просто скинула виклик. По-моєму, вона все ще злилася.

Я знову набрала номер — і знову не через робочу лінію, а через загальну.

По робочій Елена не могла б скинути мій виклик… А я не змогла б попросити зробити щось без запису в реєстр.

— Не кидай слухавку! — крикнула до того, як вона скинула б виклик.

— Тшш! — зашипіла на мене найближча японка, що проходила повз із цілою пачкою книжок.

— Сумімасе, — я вклонилася, — Елено, будь ласка, послухай мене!

— Усі питання через офіційний канал, — сухо відповіла дівчина, але слухавку не кинула, а отже, у мене був шанс.