Розділ 20.

Токіо — місто пристрасті й божевілля, передових технологій і… просунутої нечисті. Зрозуміло, якщо звичайні люди досягли такого рівня прогресу, то й суккубам, німфам, перевертням і різній живності теж доводилося підлаштовуватися.

До цього я в Токіо була всього два рази. Перший — ще до роботи в бюро, їздила з мамою дивитися красиве місто. З того разу я пам’ятаю великий ігровий автомат із кротами, яких треба було бити молотком, — і тітку в ресторані, яка з усмішкою впевнено мені щось віщала. Тоді для мене це стало уроком по життю — хочеш щось розуміти, вчи мову.

Ну я і вивчила. Японську. Страждала страшенно, але розуміла, що мені це стане в пригоді.

Вдруге в Токіо я була на практиці, як кадет бюро. Ми їздили на «екскурсію» і знайомилися з місцевою флорою і фауною. Мені було трохи легше, ніж моїм однокурсникам, які не знали місцевої мови, але емоцій однаково було занадто багато, щоб увібрати в себе хоч щось.

Із цього підсумок один. Практичних знань по Токіо в мене було… з кіт наплакав.

Ми вийшли з аеропорту, і шум міста оточив нас своєю багатогранністю. Буквально накрив величезною такою неосяжною хвилею.

Поруч з однією із чорних машин стояв водій із табличкою «Американські гості». Гадаю, тут до секретності ставилися зі ще більшою педантичністю. Які ми до біса гості?

— Сумімасен, Танака-сан десу ка? — запитав Скай у місцевого водія такою шляхетною японською, що я мало не присвиснула.

Ну звісно, Скай же працював тут якийсь час. Мабуть, звідси й підхопив акцент.

— Добрий день, так, я Танака, — кивнув водій, відповідаючи йому англійською, — можу уточнити ваші імена?

— Ми агенти Нороу і Восс, — я посміхнулася і простягнула чоловікові руку для рукостискання, — ви можете говорити з нами японською, ми вільно володіємо нею.

Скай підняв брову після сказаних мною слів. Не повірив чи що?

— Звісно, звісно! — не моргнув і оком водій, продовжуючи англійську мову, — я на вас чекав. Мабуть, ви втомилися після довгої дороги!

— Арігато годзаімас. Фурайто ва сукосі нагакатта десу га, мондай накатта десу. — Вклонився Скай.

Захоплююча виходила бесіда, де японець говорив англійською з американцями, які відповідали йому японською. Чесне слово, хоч бери й анекдоти пиши. Стенд-ап шоу. Тільки сьогодні: агенти БНП як ведучі.

У готелі ми були через сорок хвилин, що за мірками Токіо було шалено швидко. Скай чесно заявив, що не очікував такої вільної дороги.

— Дзікантай ні етте ва коміаі мас га, іма ва хікакутекі суму, дзу де годзаімас, — нарешті сказав водій японською, що нічого особливого то й не сказало, окрім того, що затори бувають і часто, але нам пощастило на вільний трафік.

Це я могла й без його коментаря побачити.

Сам водій, до речі, був людиною. Великим чоловіком років… ні, мабуть, вгадувати вік японців було б упущенням — але він точно був старшим за тридцять. І готова заприсягтися, що доглядав за собою він із педантичною точністю. Тож може я б дала йому років сорок максимум, а йому насправді було під вісімдесят. Навіть зітхнула важко.

Виграв ж цей народ генетичний джекпот. Може мені реп читати?

У скромному готелі нас поселили у два різні номери, виконані в класичному японському стилі — вузенький прохід, татамі і відсутність ліжка. Замість нього пропонувалося спати у футоні — спальнику, у якому традиційно спали японці. Ванна була такою ж крихітною.

Весь номер займав не більше метрів… десяти.

З водієм Танакою ми знову зустрілися вже в холі, звідки він нас повіз у місцеве бюро.

— Ти була тут колись? — запитав Скай уже в машині. — У бюро, я маю на увазі.

— Давно, ще під час практики, — кивнула, — але я тоді була молодою і зеленою…

— Навіть не можу тебе такою уявити, — надто сильно щиро ляпнув Скай.

За що отримав від мене болючий ляпас по плечу.

— За що! — заверещав він.

Танака-сан подивився на нас несхвально, але коментувати не став.

— Я і зараз молода взагалі-то, — я зашипіла на напарника, — просто досвідченішою і злішою стала.

— Це точно, — хмикнув Скай, за що отримав додатковий ляпас. Але він тихенько хихикав, тож між нами це було радше дружнім обміном люб’язностями, ніж справжньою сваркою.

Японське БНП відрізнялося від нашого в усьому. Заходиш і одразу бачиш камери — високі зі скляною перегородкою та високочутливими волосинками по краях, щоби бити струмом нечисть щоразу, як тільки та наближається до перегородки надто близько.

Я бачила різних монстрів, але тут просто очі розбігалися. Людиноподібних було мало. Здебільшого як желе або з рожевою шкірою, а то й кількома парами очей. Як ці монстри взагалі пересувалися непоміченими в Токіо?

— Косплей, — пояснив Скай, помітивши мій шокований погляд.

— Це люди в костюмах тут чи що? — я тицьнула пальцем на найближчого «желешку».

— Ні, ці в’язні — надприродні. Але японці нічого не підозрюють, коли бачать їх, бо думають, що це косплей. Не будеш же ти на фестивалі манги підходити до людей і костюм із них зривати, щоби перевірити, хто це?