Розділ 17.

Темно-бордова будівля розташовувалася недалеко від центру міста, але в тій частині, куди рідко заходила звичайна людина — серед гаражів, промислових територій і складів колосальних розмірів. Майже біля кожної будівлі розташовувалися величезні входи: білосніжні ролети закривали в’їзд у гараж.

Моя увага була прикута до червоної навпроти — позначеної цифрою вісім, яка була написана в знайденому щоденнику вбитого. Отже, цю будівлю потрібно перевірити насамперед.

Машин тут теж було багато. Якщо когось застану на складі, то буде зле. Прикриватися від пострілів легко, тікати — ще простіше. Потрібно діяти приховано, акуратно — так, щоб ніхто не помітив.

Про це я думала, поки вдалині на задньому фоні пролунав скрип коліс на всій швидкості автомобіля, що під’їжджав. Скай, щоб його.

— І він просить не називати його bootом, — вилаялася собі під ніс.

Але, здавалося, його поява змогла залишитися непоміченою. Жодні двері не сіпнулися, сторонніх звуків я не почула. Примружилася ще раз. Підключила апарат відстеження руху, коли…

Стук у скло.

— Скаю, — зашипіла я і відчинила двері, щоб він сів уже, — ти можеш бути трохи тихішим?

— Навіщо? — щиро змахнув віями напарник.

— Щоб нас не почули?

— Так там нікого немає.

— Ти звідки знаєш? — я все ще продовжувала шипіти на того, хто хотів зірвати всю мою операцію.

— Перевірив.

Я обернулася і окинула його підозрілим поглядом. Може… Він просто мене в пастку загнати хоче? Спочатку він мені не сподобався цією своєю яскравою появою — і тим, як усім подобався. Може і справді, замішаний?

— Яким чином? — я уважно роздивлялася чоловіка на предмет обману.

На те, як побіліли його пальці, на те, як він підібгав губи. І як небесно-блакитні очі уважно вивчали мене. Він нахилив голову в бік і важко зітхнув.

— Ти знову мені не довіряєш, Алісіє?

— Просто відповідай на запитання, boot, і…

Замість відповіді, він просто підняв вказівний палець догори. Я простежила за його поглядом і побачила маленького літаючого робота. Розміром з пташку. Примружилася.

— Я запустив його одразу, коли ти назвала адресу, — пояснив чоловік, — бо не хотів, щоб ти їхала сюди без прикриття. Я б міг не встигнути, якби тебе тут чекали. — Він із хвилину мовчав, поки я задумливо водила язиком по губах. — І ти обіцяла не називати мене boot.

На останнє відповідати не збиралася. Я ще раз кинула погляд на свої прилади, але й вони показували тишу. Або вся техніка почала давати збої, навколо мене всі змовилися і пора будувати конспірологічні теорії… Або Скай і справді не обманював.

— Ходімо, — кинула я і вийшла, грюкнувши за собою дверима.

Вхід у червонуватий склад був прикритий фурою і великим фанерним листом. Уже не знаю, для чого такі труднощі створювати в і без того промисловій зоні — хіба що уваги більше привернути? У чотири руки ми звільнили прохід і потягнули ручку на себе.

Повільно, обережно, остерігаючись підготовлених пасток. Двері тягнулися легко, на ручці я не помітила жодних вузлів. Опустила погляд.

Ледь помітна волосінь перетинала дверний отвір.

— Розтяжка, — шепнула Скаю, — потрібен загін для розмінування.

— Почекай.

Він постукав кулаком по стінці в різних ділянках, притулив вухо. Шукав щось по той бік складу, відбиваючи методично стукіт. За десять метрів від входу по праву частину Скай натрапив на шукане й задоволено кивнув.

— Зараз буду.

— Це не за протоколом, Скай! — шикнула я на нього, але чоловік уже перемахнув усередину.

З міркувань безпеки я відійшла за найближчу фуру. Це прикриє мене від ударів, якщо чоловік помилиться — і дасть мені більше шансів врятувати його. Якщо вже запобігти його діям не виходить.

Тридцять секунд. Ще чекаю пів хвилини і викликаю підкріплення — і нехай віддувається сам перед начальством, якщо ще живий. Я не повинна працювати з пристроями такого типу. Я з іншого, чорт забирай, відділу!

— Алісіє, чисто! — я почула шепіт із боку дверей і, усе ще не піднімаючись, підійшла ближче.

Волосіні біля дверей більше не було. Сам Скай теж виглядав цілим. Я випросталася.

— «Ти — молодець, Скаю! Взагалі від тебе такого не очікувала», — з лукавою посмішкою заявив чоловік.

Я пирхнула.

— Помреш якось іншого дня, — кинула йому і пройшла всередину приміщення.

При вході розташовувалися прості скриньки для зберігання побутової хімії — навіть деякі були відчинені з тюбиками і спреями, що вивалювалися зсередини. А от далі аж ніяк не спреї наповнювали пластикові пакети.

Я відчула характерний запах ще в повітрі. Миттєво затиснула ніс.

— Він рознісся по всьому складу, Скаю, але сумнівів бути не може.

— Та тут кілька тонн Молота, — він здивовано розглядав усі пакети.