Розділ 15.

Квартира смерділа брудом і гнилим сміттям. Мух тут уже не було — після гучної гулянки вони ще довго літали, але й цей час для них минув. Тепер у напівзанедбаній квартирі залишилися лише сморід і рідкісний промінь сонця, що пробивався крізь нашвидку забиті вікна.

Офіцер бував тут рідко. Частіше він ночував у подружки або в самому бюро в перервах між змінами. Свій дім вирішив забити дошками і приходити, тільки коли бос викликав.

Сьогодні якраз був один із таких днів.

Офіцер зі скрипом повернув ключ і штовхнув двері. На нього відразу хвилею скотилася пилюка. Він закашлявся. Підійшов до одного з вікон і через забиті віконниці відсунув раму на вулицю. Повітря почало проникати всередину, ось тільки легше від того не ставало.

Офіцеру тут страшенно не подобалося, але змінювати щось він не збирався. Тільки бурчав про те, що в його квартирі було до жаху брудно.

Де людині найприємніше помирати? Відповідь, звісно, очевидна — не тут. Поруч із близькими або на приємній галявині. Комусь — уві сні, у своєму ліжку. Комусь — під час улюбленої роботи.

Пролунав стукіт у двері, й офіцер поспішив відкрити своєму відвідувачу.

— Добрий день, я чекав на вас, усе виконано! — вигукнув він надто радісно.

Офіцер потер руки — його долоні спітніли від хвилювання. Він давно хотів продати цю нору й купити щось краще. А тут після виконання завдання пообіцяли переїзд до Каліфорнії. Ех, ось тоді він заживе!

Але замість омріяного квитка відвідувач простягнув руку до шиї офіцера й підняв його вище своєї голови. Ноги нещасного почали бовтатися в повітрі.

— Що ви… — прохрипів він. — Чому…

Більше офіцер сказати не зміг. У себе у квартирі йому, швидше за все, не сподобалося помирати. Запитати, на жаль, уже було нікого.

***

Скай жив у непоганому районі, на такій висоті, що в нього дійсно був шанс побачити сонце у своїй квартирі. Спочатку я очікувала консьєржа й золоті гори — він же працював у верхівці БНП! Але насправді це був звичайний будинок зі звичайними квартирами. Хіба що зі стінами не такими картонними, щоб чути кожен подих сусіда.

Квартира Ская (і так, мені довелося погодитися перестати називати його bootом) пахла вражаючою чистотою та ефірними оліями. Десь далеко дзюрчала вода з невеликого, мало не саморобного фонтанчика в японському стилі. Я навіть взуття зняла при вході — так несподівано охайно було в нього у квартирі.

У бідолахи, напевно, інфаркт стався в моїй студії. Там таких вишуканостей і первозданної чистоти не було із часів будівництва.

Я підійшла до вікна. Сонце осявало своїми променями повністю весь периметр.

— Отже, я — лиходій. Куди я покладу записку-попередження для новачка?

Спочатку я перевірила пошту та сміття, але там нічого не виявилося. Довелося перейти до ретельнішого обшуку. Перевірити кожен стіл, поверхню, уважно обшукати вздовж полиць.

Навіть камеру знайшла, яку сам новачок встановив потайно.

Я йому махнула і язика показала. Думав, не дізнаюся, що він стежив за мною? Ну так і я нічого забороненого не робила. Шукала загрози, яких поки не знаходила.

Перевірила ще раз усі вікна, але вони були наглухо зачинені. Тобто з пожежної драбини лиходій нічого не закинув… Витяжка, вентиляція, стоки — усе це було порожнє, і я з певною часткою розчарування вже подумала, що прийшла сюди ні із чим. Точніше, прийшла з певною метою — а ось піду без відповідей на власні запитання.

Як раптом я побачила пил. Найзвичайніший, дорожній пил, який лежав біля самого входу ближче до тумбочки з ключами та різними документами, які Скай зберігав про всяк випадок.

Це змусило мене нахмуритися. Я в ту частину зайти не встигла, тому пил мені належати не міг. Я уважно оглянула вхідну частину. Опустилася на коліна й поклала голову на підлогу, щоби під світлом сонячних променів роздивитися сліди.

У головній кімнаті новачка — вітальні, поєднаній із кухнею, був легкий вчорашній пил. Скай не ночував удома, а отже не міг прибрати у своєму царстві ідеальної чистоти. Але ось біля входу такого ж шару не було. Навпаки, там було занадто вичищено, ніби хтось…

Заходив сюди, а потім витер сліди. А те, що залишилося біля тумбочки з ключами, не помітив у поспіху.

На носочках я підійшла ближче до тієї тумбочки й перевірила на наявність сторонніх предметів. Там були лише договір оренди, якісь медичні аналізи, кілька довідок, які потрібно було оновлювати раз на три місяці для бюро. Загалом, нічого кричущого.

Я нахмурилася. Може той, хто хоче погрожувати, прийшов і забрав щось у Ская? Але що?

Телефон у задній кишені завібрував. Я дістала його й побачила номер лейтенанта.

— Де ти зараз, Восс?

— Не в БНП, — відповіла ухильно.

Не вистачало, щоб чутки про мене і Ская почали справді літати по бюро.