Розділ 11.

Я стрибнула за кермо своєї машинки і втиснула педаль газу. Друга безсонна ніч. Знову через мужика, і знову з явно неприємними наслідками. Важке зітхання зірвалося з губ. У монастир може податися? Хоч там діставати перестануть.

Біллі на вході здивовано підняв брови, побачивши мене за кермом.

— Агент Восс? — перепитав він, чи то перевіряючи ще раз, чи справді це була я, чи то намагаючись переконати самого себе в побаченому.

— Так, номер бейджа… — я продиктувала всі цифри. — Візит пов’язаний із терміновою інформацією, отриманою під час денного розслідування.

— Мені потрібно уточнити в лейтенанта, — задумливо протягнув він.

— О другій годині ночі? — я кинула погляд на годинник. — Проведи на мені перевірку людського гена, і я побіжу.

Її, перевірку цю, ніхто не любив. На тебе наводять дивного вигляду прилад, який випромінює зеленувате світіння.

Здалеку виглядає абсолютно безболісно, але це для того, хто проводить перевірку. Мені ж під цим променем максимально гидко. Відчуття, ніби хтось засунув свою руку в тіло і провернув кілька разів. Людина-міксер! Людина-м’ясорубка! Потім, щойно Біллі вимкне прилад, відчуття зникає.

Але неприємний посмак, що на тебе дивилися зсередини, залишається.

Надприродні творіння нічого подібного не відчувають. Для них це не більше, ніж лоскотання.

Ось вам і справедливість.

— Усе готово, агенте, можете проїжджати, — закінчивши перевірку, оголосив Біллі.

Я помчала в наш корпус. Насамперед заскочити за матеріалами? Я цокнула язиком. Мало сенс переглянути запис допиту того хлопчиська, але тільки за умови, що він сам живий…

Тож я побігла до тюремного відсіку відділення розслідувань.

— Ваш бейдж, — гугнявого вигляду мадам пробурмотіла й подивилася на мене поверх своїх надто вузьких окулярів.

Я показала їй бейдж, на що товста мадам витягнула язик, провела ним уздовж пальця і заслюнявила поверхню пластикової картки.

Гадаю, у мене на обличчі занадто яскраво відбилася відраза.

— Не підробка, — констатувала мадам, — який ув’язнений вам потрібен?

Трясця, я ж і імені його не знаю.

— Той, що проходить у справі Молота, ем, — я перевірила дані в телефоні, щоби продиктовано номер справи.

— Їх тут двоє, люба, який вам потрібен? — вона надула губи.

— Обидва по черзі, — я вирішила перестрахуватися.

Ну й не видати себе. Це було б украй непрофесійно зізнатися в тому, що я і гадки не мала, як звали моїх двох ув’язнених. Ще й тих, яких спіймав і допитував мій напарник. Я ніби як… Знати мала б. Але була відвернута на інші питання.

Мадам за стійкою невдоволено хмикнула, потім набрала щось на своєму надто давньому телефоні й піднесла слухавку до вуха.

— Ув’язнений 3–8–9–2–1–4–8, — і говорила ще так навмисне повільно, — відведіть у камеру допитів один. Ув’язнений 4–5–2–6–1–3–0 — відведіть у камеру допитів два. Без спостереження не залишати.

Потім вона поклала слухавку і знову характерно підібгала погано профарбовані губи.

— Можете йти, люба, у вас двадцять хвилин.

Без офіційного запиту від вищого начальства видавали лімітовану кількість часу на бесіду. Мені більшого й не потрібно було, тож я посміхнулася мадам за стійкою і пробігла через апарати сканування.

Здається, я загалом пройшла ще сім перевірок усіх документів, причин і походження. Чи то я давно не спілкувалася зі злочинцями, чи то просто від хвилювання втратила всі сліди терпіння, але мені здавалося, що охоронці змовилися перевіряти якомога повільніше.

Я не знала, який ув’язнений де перебував, тому зайшла до першої допитної. Там сидів дилер — той, що був дорослим. Я розчаровано клацнула пальцями, але знаку не подала.

Сіла навпроти.

— Доброї ночі, — я кинула погляд на ім’я, написане на його формі, — Джон.

— Добра була б, якби ти була зі мною наодинці, крихітко, — підморгнув мені дилер і зиркнув у бік охоронця.

Той демонстративно вдавав, що його це не стосується.

— Сумніваюся, що наша бесіда хоч якось би відрізнялася, — я вигнула брову. — Джоне, чи є у вас щось, що ви можете сказати на свій захист? Із вами спочатку хотіли співпрацювати, але судячи з усього… — Я театрально потягнулася до виходу. —… вас переведуть у звичайну в’язницю, де умови зовсім не такі приємні, як у нас. Доброї ночі ніхто не скаже.

Якщо я правильно розуміла систему поширення Молота, то в них була своя схема та ієрархія. Той, хто продавав на вулиці по підворіттях — дрібна сошка. Найнижчий у їхньому «харчовому ланцюгу». Наступний рівень — власник району. Той, до якого належав хлопчисько з допитної поруч. Як — гарне запитання, але навряд чи Джон міг би мені на нього відповісти.

Зазвичай вищі рівні займалися захистом власників району і збором данини з неугодних. Вершки ланцюга займалися створенням. Верхівка — отримувала основні гроші. Але чи було в цій структурі так само для мене залишалося таємницею, яку, я сподівалася, Джон розвіє.